24. "Аварія на сходах"

Мені снився чудовий, яскравий сон. Я стояла на сцені, а вщент заповнений зал аплодував мені. Згори летіли пелюстки квітів, овації і крики “Браво” наповнювали повітря. І я, щаслива і радісна, вдивлялася у зал, що вирував захопленням, відчуваючи, що мить мого тріумфу настав. Я отримала бажане.

З-за лаштунків вийшов Довженко — чомусь у брудному одязі і зі сковорідкою в руках. Він вручив мені її, мов найдорожчий, найгарніший букет — і зал знов вибухнув оваціями, вже й на його честь. Звідкись лунав урочистий голос, що змушував зал аплодувати ще активніше на честь мене, і на честь Мирослава, як того, хто відкрив мене світу. “Вітайте Маестро і його Музу!” — вимагав голос, перекрикуючи ревіння натовпу, і в цьому шумі я почула голос Довженка, що схилився над моїм вухом. З його носа крапала темна кров, а перенісся було викручене в якийсь дивний вузол, а в очах світилася зневага і презирство. “А ви збрехали мені, Ксеніє Сергіївно” — ледь не виплюнув він з огидою слова, що викликали справжню паніку.

Я прокинулася, відчуваючи, як скажено калатає серце, а руки дрібно тремтять від страху. Десь всередині почало підніматися неприємне, холодне відчуття невідворотного провалу.

***

— Я й сам не знаю, як так вийшло! — зі сміхом заявив Довженко. — От просто тільки стояв — і вже лежу носом в сходи!

Я щойно спустилася донизу, трохи спізнившись на сніданок. За столом, як не дивно, зібралися усі: сам Довженко, Богданчик, Орися. Коло столу снувала хатня робітниця, але вона теж підтримувала розмову — Довженко не грався у велике цабе з персоналом, і запросто міг запросити до столу навіть охоронця, якщо той заходив з терміновою справою під час сніданку чи обіду.

— Добре, що все обійшлося! — схвильовано мовила жінка, наливаючи Довженку каву. — Цей вітер… Я дуже хвилювалася, як ви тут. В місті теж дроти на землі лежать… О, Ксенічко, ходіть до столу, сьогодні ваші улюблені сирники — світла нема і досі, то я все, що швидко зіпсується, пустила в діло!

— Сирнички! — я задоволено посміхнулася і сіла коло Богданчика. — Всім доброго ранку і смачного.

— А я не прокинувся, коли вітер був, — заявив Богданчик, старанно підкладаючи мені на тарілку сирники. — Вранці побачив, що нічник на батарейках світить.

— Молодець, запам’ятав, — я ввічливо кивнула йому на знак подяки. Ми два дні вчились бути джентльменом і виявляти до жінок “побутову повагу”, і я щиро раділа, що наука не минулась дарма і хлопчик приділив увагу мені і вмісту моєї тарілки. — Ну, я прокинулася, коли зникло світло, і пішла до тебе, аби ввімкнути нічник. Добре, що ти не прокинувся — негода була страшнувата. — Аби підтримати розмову, і запитала, звертаючись до інших. — А ви, як пережили негоду? Когось іще розбудило?

Орися якось надто швидко відповіла, ховаючи очі:

— Ну, я заснула рано, і все проспала. І обірвані дроти, і таткову аварію на сходах…

Мені було важко вдавати, що я нічого не знаю, але я зуміла зробите сповнений непорозуміння погляд, подивилася на Мирослава, і, округливши очі, мало не скрикнула, впустивши виделку:

— Мирославе Андрійовичу, що це? Як? Ох, вам терміново потрібно до лікаря!

Довженко ніяково посміхнувся, але його очі були занадто зацікавленими, коли він поглянув на мене. Та голос був спокійним і безтурботним.

— Зараз поснідаю і поїду. До речі, можу попрацювати вашим таксистом, і всіх відвезти у справах: вас з Богданчиком до Центру пані Наталі, а Орисю на заняття. Доню, що скажеш?

Орися зам’ялася, вдаючи, що жує. А я відчула себе акторкою в дуже поганому трилері. Тому швидко погодилася на пропозицію Довженка. Врешті, Орися теж підтримала ідею із загальною поїздкою в місто.

Я мовчки їла свою порцію сирників, які раптом втратили й натяк на смак. І відчувала, що в цьому домі занадто багато таємниць. А ще, що мене щойно в чомусь запідозрили…

Що ж буде далі? Дізнаємося завтра, як завжди, о 18.00!

Додавайте книгу в бібліотеку, щоб не пропустити найцікавішого!