23. Версія Мілани

Ми з Орисею одночасно озирнулися на двері, але вчасно схаменулися і попрямували до дверей кухні. Не знаю, як подрузі, але мені кортіло повернутися назад і послухати, як Довженко розбиратиме цю вискочку на молекули. Мені було цікаво, що він їй скаже, перш ніж вижбурне з дому разом з її дурнуватими рожевими валізами.

Але  тримала за руку Богданчика, і взагалі мала грати роль чемної професійної няні, тому мусила опанувати свою цікавість. Але не могла припинити прислуховуватися до голосів за дверима.

Та Богданчик виявився мудрим, не по роках. Він спинився посеред коридору. Я й не помітила того, нашорошивши вуха в бік їдальні. Як і Орися, що теж спинилася, якось безпомічно поглянула на мене, і теж прислухалася.

— Ви ж хочете підслухати, що там? — смикнувши мене за руку, запитав Богдан. — Ви і Орися, так?

Ми з подругою переглянулися, не розуміючи, що до чого. Схоже, ці наші переглядування щось таке підказали малому, бо він якось дуже по-дорослому всміхнувся і відпустив мою руку.

— Ідіть, — він відпустив мою руку і підштовхнув нас з Орисею в бік їдальні. — Скажу Антоніні Семенівні, що ми втрьох були в неї і їли гарячі бутерброди, а Орися пила свій смердючий зелений смузі.

— Він не смердючий! — обурилася Орися, але за мить пирхнула і несподівано скуйовдила Богданчику волосся. — Дякую, жабеня.

І ми обидві, не зговорюючись, навшпиньках метнулися до дверей і притислися вухами.

***

В їдальні літали блискавки. Голос Довженка аж дзвенів від злості, а Мілана, судячи з голосу, давилася сльозами.

— Як ти могла забути його? — кричав Довженко. — Що ж ти за матір така?

— Я не знаю, як так вийшло! — вона аж захлиналася від сліз. — Я не хотіла, ми просто вийшли прогулятися, доки він спить, але щось пішло не так, ми… Ми загулялися…

— Ти покинула дворічну дитину в чужих людей! Одну!

— Він про що? — пошепки запитала Орися.

— Як хочеш, то розкажу, ввечері, добре? — прошепотіла я і продовжила слухати далі.

— Вибач, будь ласка, Миросику, —  почувся звук стільця, що різко поїхав по підлозі. Я припустила, що Мілана хотіла обійняти чи поцілувати його, чи те й друге одночасно.  — Вибач, ну ти що, сам ніколи не робив помилок?

 — Моєю головною помилкою в житті було те, що я зв’язався з тобою, — відповів Довженко. 

 — Але  якби ти не “зв’язався зі мною”, у тебе б не було сина, — заявила Мілана. — Ти хочеш позбавити дитину мами?

 — Ти сама це зробила, коли втекла від мене, — його голос був холодним і беземоційним. Я мало не зааплодувала, бо ж розмовляла з ним на цю тему і бачила, як важко він переживав той епізод з Богданчиком. 

 — Вибач, ну я ж повернулася, — вона знову схлипнула.  — Я була тоді дуже молода. У мене була післяпологова депресія…

 — Щось довго вона в неї затягнулася,та депресія, — пробурмотіла Орися. — Аж на два роки “з хвостиком”...

 — Але зараз  я розумію, що була неправа. І постараюся виправитись! Буду ідеальною мамою і дружиною. Дай мені другий шанс, будь ласка, Мирославе! 

 — А що ж той твій француз? — запитав Довженко.

 — Я з ним порвала! Він виявився нехорошою людиною. Наговорив мені купу образливих слів! Тільки тепер я зрозуміла, що дуже помилилася, коли пішла від тебе. Він був просто садистом, обмежував мене у всьому!

 — Мабуть, грошей не давав. Або давав, але недостатньо. — прокоментувала Орися, і я ледве стрималася, щоб не зареготати. Але стрималася, бо було б украй нерозважливо виказати себе…

***

— Значить, так. — після невеликої паузи, продовжив Довженко, і я ледь не влипла в двері, намагаючись почути все. — Я не хочу давати тобі ні другий, ні третій, ні будь який інший шанс. Їх було достатньо, і ти всі їх протринькала на усіляку дурницю. Зрозуміла? І не хочу, аби ти була тут, в цьому домі. Взагалі, в житті моєї сім’ї тобі не місце. Ти тут годину, а вже встигла образити усіх навколо, хіба крім мене.

— Миросю, я виправлюся, чесно! — схлипнула Мілана. — Ну, як мені тебе переконати? Ну, хочеш, я стану на коліна?

— Звична поза для цієх лярви! — пирхнула Орися, але я лише цитькнула.

— Фальшивиш, Людо! — цинічно відрізав Довженко, і я аж здригнулася від того, як жорстоко це прозвучало. — Я тобі не вірю. В нас, сільских виходців, говорять, що горбатого могила виправить. В твоєму випадку навіть кремація не впорається.

— Так її, татку, — прошепотіла Орися мені у вухо, і я обурено втупилася в подругу.

— Не заважай! — як сердита змія просичала я, прикладаючи палець до губ.

Орися підхопила уявну “собачку” на не менш уявній застібці-блискавці біля свого рота, і вдала, наче закриває її. Цей жест виглядав так по дурному дитячим, що я ледь стримала нервовий регіт.

— Спалимось! — тим же страшним шепотом повідомила подруга, і ми знову влипли в двері.

Схоже, ми таки щось пропустили, бо Мілана нервово пояснювала щось, що ми почули, певно, з середини:

— …і вони просто переслідують мене тепер, розумієш? Постійно на хвості, я думала, що, повернувшись в Україну, скину цих дурних папараці, але вони чекали мене біля ґейту в аеропорті, не лише французи, а й наші, і я просто запанікувала!

— Так, неприємно, але яким боком до цього всього я? — Довженко звучав якось втомлено і на диво спокійно. — В тебе є купа друзів тут… Коханців… Врешті, можна повернутися до батьків…

— Я так і зроблю! — гарячково запевнила його Мілана. — Мені просто потрібно кілька днів, аби організувати все і непомітно зникнути на місяць чи два! Якщо я зараз вийду з воріт твого дому, то за мною відразу поїдуть. В тебе єдиного з моїх знайомих є охорона, розумієш…

— В твою голову випадково не прилітала світла думка нормально мені це все розповісти, а не починати тут виставу “господарка повернулася”? — втомлено запитав Мирослав, і я просто відчула його емоції. — Ти ж могла все розповісти і попросити прихистку? Могла! Якого чорта з порогу почала бісити всіх, ображати і вдавати незрозуміло що?