22. "Дякую, що не насмерть..."

— Позаду! — закричала я, в марній надії, що хоч це приверне увагу Довженка, і він, не знаю… Нахилиться? І це, разом з моїм надзусиллям хоча би зменшити силу удару, врятує його від близького знайомства іх сковорідкою.

Та він зробив те, що зробив би будь хто, почувши крик “Позаду”. Він озирнувся. Сковорідка і його ніс зустрілися з пречудовим звуком “Хрясь” — просто як в мультиках. І, як і в мультиках, пан Довженко раптом зробив круглі очі і завмер.

— О! — сказав він і впав на підлогу, мов лялька, якій відрізали мотузочки. А його обличчям, білим, як сметана, розливалася темна блискуча пляма крові.

— Мирослав Андрійович! — закричала я, кидаючи сковорідку в бік і падаючи поруч з ним навколішки. — Мирослав!!! Матінко… Та як так? Що робити?

В пам’яті спливли слова мами, про те, що труп Довженка слід засипати вапном, аби не знайшли собаки. Жарт, що став правдою… “Накаркала!” — заявив внутрішній голос, та я, вмиваючись сльозами розпачу, трусила Довженка, мов ту ляльку, зовсім не відчуваючи в руках його ваги.

— Мирославе Андрійовичу, тільки не кажіть, що ви вмерли? — навіть подумки я уникала думки, що він не просто помер — то я його вбила. — Мирославе Андрійовичу, як я Богданчику це скажу? А Орисі? А хто мені зарплату платитиме?

Від шоку в голову лізли якісь дурниці. Яка зарплата? Мене ж посадять! Я нахилилася нижче, аби перевірити дихання і ледь не задихнулася від запаху алкоголю, що йшов від нього. Довженко що, в дрова п’яний? То зрозуміло, чого він в ногах плутався…

Я притиснула руку до його грудей і відчула, як під ребрами б’ється його серце. Хвиля полегшення залила мене, мов цунамі, і я, сидячи поруч із ним, розреготалася, мов ідіотка. Але кров…

Світла думка присвітити ліхтариком прийшла до мене, нехай і з запізненням. Я дістала свій ліхтар з холодильника і посвітила на Довженка, що так само непорушно лежав в закутку між холодильником і острівцем для обробки продуктів. Нова хвиля реготу накрила мене, я аж сіла на підлогу, бо стояти не мала сил.

Ніс Довженка, прямий і красивий, який передався Орисі і був її причиною зайвий раз помилуватися собою в дзеркалі (“Яке щастя, що в мене татків ніс — не треба робити ринопластику!”) — був звернутий на бік і з нього юшила кров, вже значно повільніше, ніж спочатку, і набагато темніша. Клас, я зламала роботодавцю носа! Просто прекрасно!

Але чому він і досі непритомний? Мої знання з домедичної допомоги були менші за мізерні, тому я уявлення не мала, як діяти в такій ситуації. Наче потрібен нашатир і ватка… Та в мене були лише кухонні серветки і три види оцту… Може, штучне дихання?

Колись на уроках ОБЖД ми вчились робити штучне дихання. Уроки ті були не так давно, і знання ще не встигли вивітритися з моєї голови. Все рівно сподіватися не було на кого, тож я глибоко вдихнула і схилилася над непритомним Довженком, роздумуючи, чи варто затикати йому ніс, чи ні. Обравши перший варіант, я обережно стиснула пальцями понівечене мною ж перенісся, притислась губами до його напіввідкритого в тому, останньому перед втратою свідомості “О”, рота і різко видихнула повітря.

— Ай! — заявив Довженко прямо мені в рот. — Боляче!

— Дідько лисий! — скрикнула я від несподіванки і відсунулась подалі, попутно, здається, смикнувши йому носа, бо від його обличчя почувся характерний хрускіт.

— Боляче! — повторив він і сів, тримаючись за обличчя. — Що сталося? Чому я не підлозі і в крові?

Відприратися сенсу я не вбачала, тому чесно, хоч і засоромлено, зізналася:

— Я побачила, що хтось лізе у вікно. А це були ви. Та я не знала, що то ви, і злякалася… І вдарила вас сковорідкою… Тобто, я не вас вдарила… Ну, технічно, вас, але я думала то грабіжник… А то не грабіжник, але я зразу не зрозуміла, я…Злякалася, що ви, ну, не ви, а хтось інший, може нашкодити Богданчику, і… Коротше, от…

— Сковорідкою? — перепитав Довженко, скептично вигнувши брову. Разом із розпухлим носом і синцями, що вже почали проступати під очима, виглядало це кумедно… Або ж просто в мене почалася істерика. — Ну, дякую, що не насмерть… А… Ем… А що ви оце робили? Цілувати мене збиралися?

Я відчула, як мої щоки стали буряковими. Цього разу їх не приховувала тоналка, і я пораділа, що це робить тінь.

— Ні, я… Я хотіла зробити штучне дихання…

ВІн зареготав. Буквально зареготав, то був не сміх, а істеричний регіт людини, яку щойно вдарили сковорідкою. Я заховала обличчя у долонях, відчуваючи себе такою неймовірною ідіоткою. Сором навпіл з пережитим страхом просто роздирали мене на шматки, а тут іще й шлунок вирішив нагадати, що він порожній.

Булькотіння в моєму животі пролунало надто голосно, і Довженко знов засміявся, вже трохи спокійніше.

— Так, це саме те, що потрібно людині після удару сковорідкою по голові. За умови, що вона вижила після такого.

Тут вже засміялась я, витираючи сльози з обличчя. Увесь сюрреалізм ситуації нарешті дійшов до мене, і я не могла стриматися — сміялася, мов дурна. Нарешті, я опанувала себе, і запитала:

— Не моя, звісно, справа, але, Мирославе Андрійович, а якого дідька ви лізли через вікно?

Він витер кров, що вже почала підсихати, і якось засоромлено відповів, ховаючи очі:

— Я ключа загубив. В двір мене пустили, а от про двері я не подумав, ну і вирішив згадати молодість, і як від мами ховався, коли з дискотеки за північ повертався. Через вікно. Знаєте, мама мене часто отак заставала, як ви, але нічим, важчим за рушник, по голові не била.

— Вибачте, — мені було дуже соромно і щиро шкода його. — Я просто злякалася, а тут мало того, що світла нема, так ще й хтось у вікно лізе. Хотіла охороні дзвонити, але зрозуміла, що телефон у Богданчика в кімнаті, та й ми з ним самі, ну і от…

— Самі? — він навіть припинив обмацувати носа. — В сенсі? А Орися?

Я зрозуміла, що випадково видала подругу, і не знала, як викрутитися. Та не довелося нічого вигадувати — Довженко пирхнув собі під носа.