22. Ситуація загострюється

 — Ксеніє Сергіївно, вас кличуть обідати! — почувся за дверима голос Олени.

“А може, краще без мене?” — хотіла відповісти я, та тільки зітхула. Не хотілося залишати Орисю в компанії Мілани без моральної підтримки…

Коли я увійшла до їдальні, там  уже всі були в зборі. Місце, на якому раніше сиділа Орися, по праву руку від Довженка, окупувала Мілана, а Орися в знак протесту пересіла на другу половину столу, через один стілець від Богданчика. Бо поряд із ним завжди сиділа я. Тож тепер пообіч мене сиділи обоє дітей Довженка, а Мілана — навпроти нас у гордій самоті.

 — Смачного, — сказала я, сідаючи на своє місце.

 — Миросю, хіба прислуга не харчується окремо?  — Мілана гостро зиркнула на мене, певно, не забула те онлайн-спілкування…

 — Ксенія Сергіївна  — не прислуга, — відповів він похмуро. — І взагалі, Людо, звідки в тебе такі аристократичні  замашки? Ти ж наче родом із села, чи не так?

 На щоках Мілани спалахнув рум’янець. Якби поглядом можна було спопелити людину, то, певно, ми б побачили Довженка цієї миті востаннє.

 — Ти ж знаєш, що  я змінила ім’я? —  майже прошипіла вона. — Навіщо ти мене так називаєш? Ти ж добре знаєш, що воно мені не подобається!

 — Поки ти будеш називати Ксенію Сергіївну прислугою, я буду кликати тебе Людмилою, — відчеканив Довженко.

Орися під столом штовхнула мене ногою, я не дуже добре розуміла, чи вона радіє цій перепалці, чи хоче, щоб я втрутилася і припинила сварку. 

Я поглянула на Богданчика. Він зіщулився на своєму стільці, на очах блищали сльози…

 — Давайте не будемо сваритися, — я усміхнулась Мілані. — Можете кликати мене, як вам заманеться. Тільки не підвищуйте, будь ласка, голос, бо ваш син хвилюється.

Мілана глянула через стіл на Богданчика і зобразила лагідну усміщку.

 — Не сумуй, дорогенький, — просюсюкала вона. — Мама тепер від тебе нікуди не поїде… Ми з татом завжди будемо поруч…

***

Наче мало мені було страждань, так тепер ця дурепа вирішила, що вона лишиться тут назавжди. Краєм ока я побачила, як пальці Орисі, що тримали виделку, стиснулися так, що аж побіліли. Думаю, в ту мить вона планувала запхати ту виделку в око цій Мілані-Людмилі, але… Але за мить вони розлабилися, наче подруга згадала щось, що втішило її.

— Я би не була така впевнена в тому, люба мачухо, — солодким голосочком промуркотіла Орися — Ой, тобто колишня люба мачухо. Не кажи “гоп”, доки не перескочиш. Так, здається, казала моя бабуся… Так, тату?

Довженко не встиг відповісти, бо Мілана якось награно засміялася, і промовила тоном аристократки в надцятому поколінні:

— Орисечко, ну хіба личить донці відомого режисера вживати такі простонародні, сільські навіть, фразеологізми?

— Ой, колишня люба мачухо, а хіба на тому хуторі, звідки ви родом, в школі вивчали термін “фразеологізм”, чи то ваш другий чоловік розумних слів навчив? Він, якщо Вікіпедія не бреше, теж родом десь з провінційного містечка… Село до села, так?

Мілана ледь не вдавилася качкою, а Довженко тихенько пирхнув і спробував приховати сміх кашлем. Я старанно вдавала, що їм, хоча апетит впав у кому, і навіть неймовірні аромати не могли повернути його до життя. Орися ж з виглядом цілковитого тріумфу відкинулась на спинку стільця і з насолодою жувала рум’яну ніжку.

— Богданчику, хочеш, відріжу тобі крильце? — запропонувала я, аби якось знизити градус напруги, але малий заперечно хитнув головою і розсіянно жував салат.

Я придивилася до нього уважніше. Він тримався, хоча в очах бриніли сльози. Я не уявляла, як йому було вислоховувати це все, якщо вже я відчувала дискомфорт. Бідна дитина, що пережила зраду матері двічі: спочатку, коли вона кинула його в чужих людей, і потім, коли побігла за черговими “штанями” в пошуках легшої долі. Батько, який скоріше де-інде, а не з ним. і сестра, до якої він тягнеться, але й задарма не потрібен… Всередині мене, в грудях, почало розгоратися справжнє вогнище злості і обурення, та я тримала його під контролем. Єдине, що я собі дозволила, це піймати погляд Мирослава, затримати на мить, намагаючиссь очима передати важливість своєї думки. А потім виразно поглянула на зіщулену фігурку на стільці поруч зі мно, благаючи поглядом зупинити це божевілля, або хоч відпустити звідси дитину, коли вони всі дружно гострять одне об одного кігті.

Та в цей момент Мілана таки справилася з емоціями і ядуче відрізала:

— Зате мене хоч на роль беруть не тому, що я донька режисера.

— Ні, — вишкірилася Орися, — Ти йдеш класичним шляхом, через ліжко. Так, татку?

— Досить! — не витримала я. — Я забираю звідси дитину, а ви хоч горла одне одному поперегризайте! Богданчику, ходімо на кухню, попросимо в Антоніни Семенівни зробити нам гарячі бутерброди, гаразд? А потім побудуємо вежу з карток, я вчора знайшла відпадний туторіал! Пішли.

Я встала з місця і допомогла малому відсунути стілець. Він мало не стік по ньому на підлогу, намагаючись займати якомога менше місця, а в мене серце краялось, доки я спостерігала цю картину.

— Я сама вирішу, що робити моєму сину! — скинулась Мілана, аж виделку пожбурила. — Щоб якась обслуга тягла його на кухню!

— Людмило, сядь і займи рот чимось кориснішим! — відчеканив Довженко тоном, від якого в мене шкіра сиротами вкрилася. — Орисю, якщо ти доїла, то приєднайся, будь ласка, до Ксенії Сергіївни і Богданчика.

Орися не стала сперечатися, мовчки відсунула стілець і попрямувала за нами. Вже виходячи з їдальні, я почула як Довженко відрізав:

— Не хочеш мені пояснити, якого дідька ти вирішила, що можеш лишитися тут, га, Людо?