21. Сковорода як самозахист

Вітер здійнявся несподівано, наче хто за вікном включив потужний вентилятор. Я кинулася на цей звук, скинувши з ліжка книжку, яку читала до того, як заснула, і зі стогоном випростала ноги. Світло лампи біля ліжка хворобливо миготіло, за вікном вирувала негода… Просто якийсь фільм жахів о… Я поглянула на годинник — о другій ночі.

— А, бодай тобі! — вилаялася я, коли миготіння лампи змінилося темрявою.

Знайшла навпомацки телефон, відганяючи думки про нечисті сили, які причаїлися по кутках моєї кімнати, ввімкнула ліхтарик і пішла перевірити, чи не прокинувся мій підопічний від цього шторму.

Богданчик спав, аж підхропував. “Чи не застудився?” — подумала я, обережно поправляючи його ковдру, а потім ввімкнула нічник на батарейках і білий шум на плеєрі. За вікном гуділо і бушувало, я бачила гілки дерев в саду, якими метиляв вітер, і зрозуміла, що заснути не вдасться. З дитинства не любила таку погоду, особливо вночі, особливо, коли темно.

Але слід було перевірити, що ж сталося. В шухляді комоду Богданчика, де можна було знайти все, і навіть трошки більше, відшукала ліхтар і пішла в коридор, вслухаючись в тишу будинку. Схоже, Довженко лишився у своєї коханки, Орися — у Артема, а хатня помічниця поїхала додому — вона не завжди лишалася в будинку. Охорона ночувала в своєму будиночку. З острахом я усвідомила, що ми лишилися з Богданчиком, який мирно сопів у своїй кімнаті, удвох…

— Дідько волохатий, — прошепотіла я, відчуваючи, як липкий страх стискає шлунок.

У мене є маленьке дивацтво— щойно я відчуваю страх, слідом за ним приходить скажений голод. Хтось заїдає стрес, а я перетворююся на машину для знищення продуктів, коли мені страшно. І зараз, у цьому величезному особняку, наодинці з шестирічним хлопчиком, я не просто хотіла їсти… Я хотіла пожирати їжу. Будь яку.

— Ну, якщо я обчищу холодильник, то це не вважатиметься пограбуванням, чи не так? — запитала я себе вголос, аби хоч щось порушило тишу в темному коридорі. — Саме так, я їм в цьому домі. І зараз їстиму. Все, пішла!

Спускатися вниз було страшнувато. В холі звуки негоди були чутніші, а темрява в кутках здавалася зловісною. З камину гуло, і я майже побігла в кухню, подумки обзиваючи себе боягузкою. Хотілося повернутися назад, та шлунок булькотів, наче я не їла дві доби. Тому я похапцем забігла в кухню і зачинила двері, сама дивуючись, що то мене так налякало.

Холодильник вабив мене, і я, підсвічуючи ліхтариком, зачаровано роздивлялася його вміст. Вибір був чималий, і я планувала гарненько заїсти страх якимись смаколиками, аж раптом…

Я навіть не зрозуміла, що саме змусило мене повернутися до вікна. Чи то шкрябання по склу, чи то тихий шепіт, чи слабкий промінь світла, та я, запхавши свій ліхтарик ледь не до задньої стінки холодильника, повернулась до вікна і з жахом усвідомила, що дивлюся на чиюсь кремезну постать, яка намагалася відчинити вікно.

В кухні були великі вікна з частиною, яка підіймалась вгору. Я бачила такі у американських фільмах, і звідти ж знала, що защіпку знизу можна було підчепити ножем. Я завжди вважала, що то якесь художнє перебільшення, але прямо зараз дивилася, як хтось колупав знадвору підвіконня, намагаючись дістати ту защіпку ножем.

Ніч, негода, порожній дім… Охорона, певно, спить, доки в вікно на кухні лізе грабіжник! Викликати поліцію? Дзвонити охороні? Я спробувала перевірити кишені і ледь не зомліла — телефон лишився в кімнаті Богданчика, бо в піжамі не було кишень.

Богданчик… Думка про те, що нагорі спить маленька дитина, змусила мене зосередитися і скинути кайдани жаху. Я тихенько ступила до столу, взяла великого ножа з магнітної стійки і міцно затиснула в руці. Подумки виписала собі гарненького копняка, зрозумівши що ножем я точно нікого не вдарю, і в розпачі ледь не жбурнула той ніж на стіл. Аж раптом промінь ліхтарика грабіжника торкнувся ряду сковорідок, що висіли над столом, як у фільмах про ресторани.

Я обрала найбільшу, найважчу сковорідку. Подібну сковорідку ми ставили на решітку, коли гостювали в басусі в селі, і смажили на вогнищі картоплю. Найсмачнішу в світі, і не скажеш, що для її приготування використовувалася сковорідка, що мала такий вигляд, ніби от щойно на ній підсмажували грішників у пеклі. Важка, як цеглина, і така ж ефективна.

Я зважила її в руці, не зводячи погляду зі злодія, який таки підчепив клямку і тепер мов важілем піднімав її лезом ножа. “Ну-ну, давай, довбню, зараз я тобі!” — підбадьорила я себе подумки, відступаючи в тінь просто біля вікна. Адреналін так і вирував у венах, і я була впевнена, що таки зможу оте “ну я тобі зараз”.

Я все ще залишалася непоміченою ззовні. Грабіжник довго вовтузився, доки не зрушив з місця підйомну раму. У відкрите вікно увірвався вітер і запах близького дощу. І зловмисник, що незграбно перевалився через підвіконня, плутаючись в ногах. Ліхтарик, що він затиснув було в зубах, випав і покотився підлогою, навсібіч розкидаючи промені світла. Мить, і він спинився просто біля моїх ніг, на щастя — направивши світло в інший бік.

— От же ж, — пробурмотів грабіжник, і я подумала, що вже чула цей голос.

Він нахилився, аби підняти ліхтарик, а я підняла сковорідку. Серце калатало так, що я дивувалася, чого цей злодюга не чує мого пульсу, стоячи за метр від мене. В мене був лише один удар, і я вклала в нього всю силу.

І вже коли рука пішла вниз під вагою сковороди, я зрозуміла, кому належить голос.

Моєму роботодавцю…

Та спинити важку сковорідку вже не встигала…