21. Не видати себе

— Цікаво, і що ж ти хочеш мені розповісти? Що, в мене з’явиться нова мама? Ти вирішив зробити пропозицію своїй коханці? — Орисю, схоже, несло. — Чи, може, плануєш відновити вашу з Міланочкою щасливу сімейку і склепати ще дитину?

Присягаюся, мені хотілося вийти з шафи і тріснути подругу по лобі, аби її мізки встали на місце. Але ключ в замку робив це бажання неможливим. Тому я мовчки благала всесвіт ввімкнути Орисі мозок або, хоча би, чемність. Або просто вимкнути звук.

— Доню, я пропущу твої випади повз вуха, — схоже, в когось в цій кімнаті таки були і мозок і чемність. Довженко не повівся на її провокації, але Орися не вгавала.

— Нічого нового, ти постійно пропускаєш все повз вуха, те, що стосується мене! — вигукнула вона.

— А ти постійно ігноруєш мої спроби поговорити, як батько і донька, крім випадків, коли тобі потрібні гроші, але я не дорікаю тобі цим. — спокійно заявив Довженко. — От тоді ти стаєш милою і люб’язною, і готовою вислухати мої прохання. А я зараз всього лиш хотів тебе попросити підтримати мене в тому, що я збираюся позбавити Мілану материнських прав і домогтися судової заборони на її наближення до Богдана. Після того, що вона зробила, це буде найменшим для неї покаранням. Але тобі важливіше висловити свої претензії особисто мені, аніж послухати, що каже твій гаманець на ніжках. Ой, вибач, батько!

А Довженко міг бути ще більш ядучим, ніж Орися. Я не втрималася, схвально кивнула на ці його слова. Навіть думка про те, що подруга буде не рада тому, що я чула їхню сварку, не могла стримати мене від того, аби подумки стати на бік Мирослава. Тим більше, що він ухвалив правильне рішення прибрати ту недо-матір з життя Богданчика.

— Стоп! Що? — схоже, Орисю почуте шокувало. Ну, звісно, я ж не розповідала їй про результати досліджень! — Тобто ти зараз серйозно?

Але відповісти Довженко не встиг — на Орисиному ліжку задзвонив телефон. Мій телефон, який я забула захопити з собою, коли ломилася у шафу, як осетр на нерест. Добре, що забула — пояснити звук дзвінка в шафі набагато важче, ніж на ліжку.

— Це не твій телефон, — Довженко не питав, а стверджував. — Якщо не помиляюся, то це телефон Ксенії Сергіївни… Я маю запитати, чи вона в курсі, де він?

— Вона забула його в їдальні, а я не стала заносити, бо вона пішла Богдана вкладати, — швидко знайшлася Орися. — Хотіла занести пізніше, коли вона вкладе малого.

— Давай я занесу, все рівно піду поглянути, як там Богданчик, — запропонував Довженко, і я ледь не застогнала від розпачу. Ну і як мені телепортуватися в свою кімнату до того, як до неї дійде Мирослав Андрійович? От дідько лисий!

Він пішов, я чула, як за ним зачинилися двері, і тихенько зашкрябала по стінці шафи.

— Орисю! Блін, випусти мене!

Вона відчинила двері, бліда і дуже зла. З викликом подивилася мені в очі, та я не стала нічого говорити про те, що почула. Швидко  підбігла до дверей і прочинила на сантиметр. В коридорі в бік моєї кімнати повільно йшов Мирослав, тримаючи мій телефон. Я озирнулася на подругу і прошипіла:

— Роби що хочеш, але поверни його в цю кімнату на три хвилини! — а сама прошмигнула коридором в двері навпроти Орисіної кімнати. Там була маленька кімнатка, буквально два на два метри, яка використовувалась, як склад різноманітного приладдя для прибирання і ніколи не зачинялася на ключ. І там я вирішила сховатися, доки подруга викручується, як уміє.

А Орися вміла. Через двері я почула гучні ридання Орисі. А ще — швидкі кроки Довженка, що поспіхом повернувся назад. Ось майнув його силует, ось за ним зачинилися двері Орисиної кімнати. Не чекаючи більше, я помчала порожнім коридором, мов газель, влетіла в свою кімнату і швидко заходилася гримуватися, відчуваючи, як тремтять мої руки.

— Це попандос! — констатувала я, дивлячись, як у дзеркалі швидко на місце Ксю приходить Ксенія Сергіївна. — Це попандос! Як я так влипла, га?

***

Я влетіла в свою кімнату, грюкнувши дверима, і просто методично кілька хвилин буцала ногами крісло, тумбочку, шафу, ліжко — все, до чого могла дотягнутися. Але злості це не зменшувало, а навпаки, перетворювало на вируючий вогонь, справжню лісову пожежу в глибині душі. Мені хотілося рознести цю кімнату, весь будинок. А найбільше — голови Довженка, Орисі і цієї дурної курки Мілани, що встигла за годину після свого прибуття довести до сказу не лише мене, а й навіть милу і спокійну хатню робітницю Олену і куховарку Антоніну Семенівну, яка пообіцяла отруїти цю мерзенну гримзу і радо відсидіти за вбивство повний термін. “Світові стане краще, якщо це стерво зникне” — заявила вона.

Я могла би посперечатися. Не з заявою — ця аксіома була непохитною. А от із способом знищення набридливої дамочки — так. Отруєння — то занадто просто. Її варто було замурувати в стіну і запустити туди мурах. І щурів. І бджіл. Хоча маленькі милі тваринки і комашки не повинні страждати від необхідності контактувати з цією особою. Навіть павуки!

А Довженко? Удару сковорідкою було замало, його треба було вгріти чимось важчим, аби мізки остаточно встали на місце. А то бачте, пресса супроводжувала цю гримзу весь шлях від аеропорту до особняку. Ах, зірка повернулася! Тьху, чи й не зірка!

Я була зла, розчарована, роздратована і горіла бажанням дерти на шмаття усе, що ходило і дихало в цьому домі. Ну, майже все. Богданчика мені хотілось забрати з цієї божевільні, а вже потім спалити тут все до бісової матері.

А цей день так гарно починався… Так затишно і прекрасно! І навіть погода була на диво сонячною і теплою, а з кухні тягло ароматами моїх улюблених сирників і печеної качки з яблуками, яку Антоніна Семенівна готувала з нагоди примирення Орисі з батьком. В цьому домі всі все дізнавалися швидко, і той факт, що вчорашня сварка в кімнаті Орисі закінчилася її сльозами і вибаченнями перед батьком, не знав, здається, хіба охоронець, що прибув вранці на свою зміну. Але буквально перші хвилин двадцять, а потім і йому розповіли подробиці того, що сталося.