20. Як ми з Орисею побилися об заклад

— Куди це ти збираєшся? —  ввечері, вже вклавши Богданчика спати, я зазирнула до кімнати Орисі і побачила, що вона зосереджено пакує речі у велику спортивну сумку.

 — Погостюю у мами, — сказала подруга. — Вона давно мене запрошувала.

 — Це через Мілану? — здогадалась я. 

Її мачуха приїздила завтра. Чесно кажучи, я дуже сподівалася, що, дізнавшись про те, що Міланочка  накоїла в минулому, Довженко заборонить їй повертатися. Хай би вже сиділа у своїй Франції…. Однак, на превеликий жаль, цього не сталося…

 — Мені тебе не вистачатиме, — сказала я з жалем. 

 — Ну, я ж не назавжди, а всього на кілька днів. Та й тобі не буде нудно, ти подружилася з моїм батьком…

Щось у її голосі мене насторожило. 

 — Думаю, він буде проводити час з родиною, — я знизала плечима. — Повір, той список розваг, який твій батько склав для сина, просто величезний! Ну, для мене це лише плюс — поки вони будуть десь їздити, я спокійно готуватимусь до іспитів…

 — Ти така наївна, — вона усміхнулась. — Або просто не знаєш Міланочку. Поки вона розважатиме мого батька, ти будеш займатися малим. Ось побачиш — вони будуть всюди тебе тягати за собою!

 — Хм… — я не подумала про такий розвиток подій. — Ну що ж, принаймні мені за це платять…

 — А мені не платять, тому я й збираюся брати ноги в руки і вимітатися звідси! Мені її вистачило з головою, поки я ходила до школи!

 — Знаєш, я говорила з твоїм батьком, і він дуже тепло відгукувався про твою матір, — я вирішила перевести розмову на іншу тему. — Може, варто їх знову звести разом? Мені здається, всі ті світські заходи та інтерв’ю вже не такі важливі для нього. Він зараз вже на тому рівні, що не повинен ні перед ким виправдовуватися за свій вибір…

 — Ксень, — Орися поглянула на мене і потягнула за руку. — Сядь. Розслабся. Не треба рятувати світ. Ти, звичайно, супергеройка, але мій батько якось сам дасть собі раду. Йому не шість років, як Богдану…

 — Та я нічого поганого… — відчула, що червонію. — Я навпаки, хотіла, як краще… Щоб ти і твоя мама були щасливі..

 — На жаль, життя часно не збігається з нашими добрими намірами, — сумно сказала Орися. — Я думаю, що Мілана знову його захомутає. Для цього вона й повертається. Може, навіть захоче вдруге завагітніти, щоб тато вже точно нікуди від неї не подівся…

 — Але він дуже злий на неї. Я не вірю, що вона зможе якось затягнути його до ліжка! — якось надто схвильовано сказала я. 

 — Ой, не сміши мене! Хіба ти не знаєш, що від ненависті до палкої пристрасті всього один крок? — Орися застібнула “блискавку” на сумці і поставила її в куток. — Хочеш, поб’ємося об заклад? Ти виконаєш будь-яке моє бажання, якщо Міланочка затягне мого батька в ліжко!

 — А якщо не затягне — ти виконаєш моє бажання, — резюмувала я і тут же уточнила. — А як ти будеш знати про те, чи вона затягнула його, чи ні, якщо збираєшся дременути до матері?

 — Значить, я нікуди не поїду, — Орися труснула темними кучерями. — Залишуся тут, щоб довести тобі, що ти дуже наївна і  твої уявлення про світ і людей — ідеалістичні!

 — Про всіх людей не скажу, а от твій батько…

Я не встигла договорити, бо цієї ж миті, як у тій приказці, де “про вовка промовка, а він на поріг”,  пролунав стукіт у двері. А за ним  — голос Довженка:

 — Орисю, можна увійти?..

***

Ми з Орисею застигли, наче миші, яких зненацька застукав кіт. Лише перезиралися налякано, намагаючись придумати, що робити далі. Я в кімнаті подруги відчувала себе в безпеці, тому жодного гриму на обличчі не мала. Навіть граму!

Та що казати, мої фальшиві окуляри лежали в моїй кімнаті на тумбі, а з одягу на мені був лише кігурумі у вигляді плямистої корівки. Дуже зручний, але абсолютно не підходящий для чемної няньки. І хоч Довженко бачив мене без гриму, та це було при світлі свічок і після гарненького удару сковорідкою, тому на його вибіркову сліпоту сподіватися не вартувало. І що ж робити?

Відповідь прийшла сама собою. Я зрозуміла, що лізу в шафу лише тоді, коли Орися почала мені допомагати, розсуваючи вішаки з одягом, аби я помістилася між ними. І все це без жодного звуку, ніби ми не раз тренувалися виконувати цей цирковий номер. Я спинилася, поглянула на подругу, поглядом питаючи, як ми з нею докотилися до такого життя.

Орися, ніби прочитавши думки, безсило смикнула плечем і потім якось дивно аж хрюкнула, стримуючи чи то істеричний сміх, чи то ще більш істеричний регіт, але опанувала себе і рішуче зачинила за мною двері шафи, ще й ключ повернула, аби випадково не відчинилися. Ну, дякую… Та я не могла протестувати, і тихцем опустилася на дно шафи, сподіваючись, що розмова батька з донькою не триватиме довго.

Я добре чула, що відбувалося в кімнаті. Ось Довженко знову постукав, ось кроки Орисі спинилися перед дверима. Ось ледь чутно клацнув замок і Орисин невдоволений голос поцікавився, чому татко о такій годині хоче поговорити.

— Ми з тобою давно не спілкувалися, доню, — м’яко відповів він, наче це пояснювало причину такого пізнього візиту. — Я можу зайти?

Схоже, вибору в Орисі не було, бо почулися кроки їх обох. Вони спинилися зовсім поруч, так, що я могла почути дихання Довженка за пів метру від мене.

— Що це за сумка? — запитав він, вочевидь, вказуючи на валізу, яку Орися саме збирала, і через яку я стрімголов перестрибнула, шукаючи сховок.

— Я хотіла поїхати до мами, доки тут буде ця твоя колишня, — відповіла Орися, і швидко додала, — Але подумала, що забагато їй честі — втікати з власного дому тільки тому, що їй не сидиться у своєму Бордо, чи де вона там зараз мешкає…

Довженко якось сумно засміявся. Скрипнули пружини, зашаруділо простирадло — він сів на ліжко. Орися сперлася на шафу, я відчула, як під її вагою щільніше притислися дверцята.

— Саме про це я й хотів поговорити, — промовив Довженко.

— Про те, що їй тут не місце? — зухвало запитала Орися таким ядучим тоном, що навіть в мене проступили симптоми отруєння. Довженко ж, по ідеї, мав би впасти в конвульсіях.