19. Відверта розмова

Довженко сидів за своїм столом, коли я переступила поріг його кабінету. Та щойно я увійшла — підвівся, і швидко ступив мені назустріч, якось особливо тепло посміхаючись. Я ніяково спинилась, не розуміючи, з чого така підкреслена люб'язність, але щойно ми вдвох сіли на диван біля вікна, як він сам усе пояснив.

— Я відчуваю, що розмова буде важкою, і подумав, що можна її полегшити більш довірливою атмосферою, — посміхаючись, сказав він. — А то ми так офіційно обговорюємо мого сина, що я боюся, це виглядає, ніби мені на нього байдуже. — він ніяково розсміявся, затуливши очі долонею. — сам не зрозумів, що сказав. То від хвилювання. Я… Я боюся почути те, що ви мені зараз скажете…

Я значуще кивнула, хоча, направду, теж нічого із сказаного не зрозуміла та й не особливо що почула. Чомусь поруч з Довженком я постійно поверталася думками до того дурнуватого кастингу і недолугого “майже-поцілунку”. Здавалося, та ганьба до скону мене переслідуватиме…

Я мала щось сказати. Няня Ксенія Сергіївна, вона би точно сказала щось підбадьорливе, щось підбадьорливе і розумне, якась професійна репліка, експертна думка. Я гарячково згадувала те, чого трошки нахапалася від маминих співробітниць, але в той момент в голові один лиш вітер шумів. Тому сказала те, що думала і відчувала я, а не супер-няня.

— Я ціную вашу довіру, ви зараз сказали те, що дуже важко визнати батькам. Треба мати мужність, щоби визнати свої помилки…

— Отже, я десь помилився, і це мало свій вплив на Богданчика…

Голос Довженка був сповнений прихованого розпачу. Справжнього, а не підробленого, і в мене від цього голосу краялося серце. Було так шкода цього дорослого чоловіка, який готовий був взяти на себе чужу провину. Чужу, бо мама говорила мені, що малий просто обожнює батька.

— Ваша вина невелика, насправді, — я й незчулася, як обережно торкнулась його руки, привертаючи увагу до своїх слів. Зрозуміла, що порушила його особисті кордони, і забрала руку геть. — Вибачте…

— Ні… Нічого… Дякую за ці слова, — Довженко усміхнувся, машинально торкнувшись того місця, де щойно були мої пальці. — Мені здається, я надто мало роблю для сина, постійно робота, робота…

— Ну, от… Ви й самі знаєте, де дійсно є ваша вина. Навіть не вина, а обставини, що сильніші за вас. Ви мусите робити свою роботу, аби не думати, чим прогодувати дітей, як їх вивести в люди. Це вимагає чимало часу. — я намагалася пояснити йому, що не в ньому корінь проблеми. — Так, Богданчику не вистачає вашої уваги, і це дуже легко виправити, замінивши кількість проведеного разом часу на його якість. Нехай година, але тільки з ним. — я посміхнулася, згадавши своє дитинство і наші з мамою сімейні походи в кафе щосуботи. — Подумайте, що вам обом буде цікаво, і будьте в той час із ним. Повністю. Хоча, — я згадала, що з цього приводу сказала мама, — Богданчику, в принципі, байдуже, чим займатися, аби ви були з ним і повністю включені в процес. Та хоч оту робо-мишу по коридору ганяйте, аби ви не відволікалися на телефон чи інших людей.

Довженко слухав мене, широко відкривши очі. Його погляд, що він не зводив з мого обличчя, нагадував погляд людини, яка слухає одкровення. Я чомусь уявила, як він за мить впаде навколішки і почне поклони бити, ніби уздрів чудо з чудес. Картинка була такою яскравою, що я ледь стримала посмішку. Довелося постаратися, аби мій голос звучав рівно, коли я закінчила думку:

— Бачите, все дуже просто. Те, що ви собі там надумали, коли брали на себе чужу вину, зовсім зайве. Не у вас корінь проблеми, що мучить дитину. Зовсім навпаки. Він з вами почуває себе в безпеці.

Погляд Довженка став колючим і якимось скляним. А голос — різким і холодним.

— А з ким він не в безпеці?

В мене по спині пройшов колючий мороз, коли я подумала, що він може зробити з людиною, яка нашкодить його дитині. Або хоча би надумає те зробити. Тому, обережно добираючи слова, відповіла якомога дипломатичніше.

— Психолог впевнена, що травматична подія пов’язана з матір’ю Богдана. Ми провели деякі тести, вони поверхневі і лише виявляють проблему, якщо вона є, але не розкривають її. Вони, умовно, показують хто винен в очах дитини. А от в чому вина — не ясно. Богданчик пережив щось травматичне, що пов’язане з його матір’ю, але спроби вияснити це, аби допомогти, можуть нашкодити йому ще більше. Потрібен час.

— Я маю підписати якийсь дозвіл, аби спеціалісти з вашого агентства дізналися правду і допомогли моєму синові? — лід з його голосу нікуди не дівся. — Як це правильно робиться? Я готовий на все, аби допомогти мої дитині!

— Тихше! — вирвалося в мене, — Вибачте, імпульсивно вийшло… Все владнаємо, головне, що ми вже виявили, що є проблема. Це вже добре. Я завтра запрошу необхідні документи на підпис і ми з психологом розробимо стратегію подальших дій. А, і нам знадобиться водій, бо ми досить часто буватимемо в офісі агенції.

— Так, звісно, це взагалі не проблема! — Довженко почав відтавати, схоже, перспектива планування подальших кроків добре на нього вплинула. — А все ж добре, що Богданчику там сподобалося, та й друзів собі він завів уже. — посміхнувся він. — Наталя… Як?

— Наталя Сергіївна, — підказала я, згадуючи розмову з Орисею. — Це моя рідна тітка, до речі. Я можу запевнити, що далі її кабінету інформація про роботу з Богданчиком не піде. Вона справжній професіонал, і я дуже пишаюся нею і її компанією.

— У вас просто родинний бізнес, — посміхнувся Довженко, і я ризикнула закинути гачок.

— Не зовсім, — вдавано зітхнула я. — Мама тримається від нього подалі. Ем… Довга історія. Ну, а сестра мріє стати акторкою, ну, ви в курсі. Вірніше, двоюрідна сестра, якщо вже бути точною, — я з задоволенням відмітила, що він здивовано вигнув брову, але, схоже, повірив. — Тому бізнес наполовину сімейний, — резюмувала я і підвелася з дивану.

Довженко теж схопився на ноги. А я знову ледь не зашарілася. Мене дивували ці джентльменські прояви, я не звикла до такого, і просто губилася, що робити. Хоча це було до біса приємно, але так незвично, що я ще не призвичаїлася.