18. Сестра стає двоюрідною

Орися з’явилася переді мною, мов чортик з табакерки, щойно я повернула коридором до кабінету Довженка. Ми обидві вклякли на місці, дивлячись одна одній в очі, і жодна не наважувалася вимовити перше слово. Нарешті я спромоглася прошепотіти нейтральним тоном:

— Є проблемка, треба поговорити, про… про наш секретик.

Орися важко зітхнула. По її очах було видно, що вона й досі на мене ображена, але намагається цього не показувати. Кивнула мені, відчинила двері в якусь кімнату, де я поки ще не була і жестом запросила всередину.

Увійшовши, я роззирнулась, оглядаючи обстановку невеликої, але затишної кімнати. Гостьової, як я зрозуміла з відсутності особистих речей, які завжди захоплюють увесь простір кімнати, щойно там оселяється хтось, нехай навіть найакуратніший. Але інтер’єр кімнати був особливим. ВІдчувалося, що підбирали його з любов’ю та розумінням смаків того, хто в ній житиме.

— В цій кімнаті лишається мама, коли приїздить до мене. — Орися порушила мовчанку першою. — Приїздить вона, щоправда, дуже рідко. А колись жила тут… Доки не з’явилася ця вискочка, Мілана, зі своїм дитинчам…

Мені хотілося заперечити, виправити подругу, пояснити, що Богдан ні до чого в цій схемі, але я вчасно прикусила язика, аби не ляпнути це вголос і не нашкодити нашій дружбі ще сильніше. Натомість повернулася до неї, сумно посміхнулася і прямолінійно повідомила, що наш план на межі зриву.

— Твій батько вважає, що в мене є молодша сестра, яка була на пробах. Він запам’ятав мене. І зараз вважає, що то моя молодша сестра. Буде весело, якщо при таких умовах він згадає ще й ім’я тої “сестри”, і зрозуміє, що обидві дівчини — Ксенії.

— Ах ти ж дідько лисий… Звідки ти це взяла?

— Він сам мені це сказав, — знітилася я, розуміючи, що пояснення знов приведе до тригерної для Орисі теми.

Я не помилилася, вона перепитала:

— Коли тільки встиг, він щойно приїхав?

— От поки їхав, то й встиг, — зізналася я, відводячи погляд. — Ми разом приїхали. Не питай, бо подробиці тебе засмутять…

Орися мовчки кивнула, приймаючи це пояснення, і задумалася. Її очі, такі ж, як у її батька, дивилися кудись повз мене, і вперше з моменту нашого знайомства я уявлення не мала, про що вона думає. Тому мовчала, міцно зчепивши пальці.

— Так! — видихнула нарешті Орися. — Нам треба логічне пояснення, чому дві Ксенії з різницею у віці в десять років, в одній сім’ї…

— І не надто забрехатися при цьому, бо я заплутаюся в подробицях і викрию себе раніше, ніж потрібно… — погодилася я.

— Двоюрідна сестра? — запитала Орися. — Блін, якийсь турецький серіал… Але чому б ні? Назвали на честь прабабці? Прабабця ж в обох одна, ну от і назвали. Я знаю одну сім’ю, де мати і старша донька одночасно народили дівчат, і обох назвали Анною…

— Як то? — перепитала я, намагаючись осягнути почуте.

— Ну, маман мала дочку, яка примудрилася в сімнадцять завагітніти. Маман теж, вдруге заміж, все таке… Їй років сорок було, і от… Коротше, обидві народили, щось із різницею в пару місяців, дві дівчинки. І обидві Ані.

— Капець, ніби імен нема інших! — посміхнулася я, в глибині душі радіючи, що ми знов пліткуємо з подругою, наче й не сварилися. Але десь в глибині мене щось неусвідомлено тримало напругу, яка не відступала. Щось у наших стосунках змінилося, і це щось мене тривожило.

— Тобто впирати на те, що та Ксенія — то моя кузина? — уточнила я.

— Не повертайся просто до тієї теми. А батькові я скажу, якщо спитає, що на кастингу була твоя двоюрідна сестра, донька сестри твоєї мами. Ем… Мама Наталя — то твоя-твоя, чи няні Ксюші? Щоб не плутатися.

— Мама — то мама акторки, а моя… Ну, нехай буде десь в іншому місті жити… Ем…

— Та просто скажеш, що не обговорюєш особисті теми, та й по всьому! — махнула рукою Орися, і моя внутрішня тривога лише посилилась..

Але я лише кивнула, погоджуючись з цією пропозицією. Та відчуття, що подруга просто відмахнулася від моїх проблем, нікуди не поділося. Втім, я не стала цього показувати, а натомість покликала її до мене увечері.

— Розкажеш, що там з Артемом, добре? Бо ми вранці трохи… Трохи не порозумілися, а ти хотіла щось розповісти…

— Добре, зайду, — Орися аж засяяла. — Набереш мене, як закінчиш з батьком, я поки на кухню — щось перехоплю, бо весь день голодна. Тобі щось взяти?

— Якщо там буле гарненький шмат м’яса — візьми, бо я така голодна, що можу з’їсти слона, — намагаючись говорити безтурботно, відповіла я.

Ми розійшлися з кімнати кожна у свій бік, наче героїні шпигунського фільму. І, як годиться цьому жанру, вдаючи, що незнайомі. І я відчувала, що десь так воно приблизно і є. Я не впізнавала свою подругу...