18. "Аварія на сходах"

— Я й сам не знаю, як так вийшло! — зі сміхом заявив Довженко. — От просто тільки стояв — і вже лежу носом в сходи!

Я щойно спустилася донизу, трохи спізнившись на сніданок. За столом, як не дивно, зібралися усі: сам Довженко, Богданчик, Орися. Коло столу снувала хатня робітниця, але вона теж підтримувала розмову — Довженко не грався у велике цабе з персоналом, і запросто міг запросити до столу навіть охоронця, якщо той заходив з терміновою справою під час сніданку чи обіду.

— Добре, що все обійшлося! — схвильовано мовила жінка, наливаючи Довженку каву. — Цей вітер… Я дуже хвилювалася, як ви тут. В місті теж дроти на землі лежать… О, Ксенічко, ходіть до столу, сьогодні ваші улюблені сирники — світла нема і досі, то я все, що швидко зіпсується, пустила в діло!

— Сирнички! — я задоволено посміхнулася і сіла коло Богданчика. — Всім доброго ранку і смачного.

— А я не прокинувся, коли вітер був, — заявив Богданчик, старанно підкладаючи мені на тарілку сирники. — Вранці побачив, що нічник на батарейках світить.

— Молодець, запам’ятав, — я ввічливо кивнула йому на знак подяки. Ми два дні вчились бути джентльменом і виявляти до жінок “побутову повагу”, і я щиро раділа, що наука не минулась дарма і хлопчик приділив увагу мені і вмісту моєї тарілки. — Ну, я прокинулася, коли зникло світло, і пішла до тебе, аби ввімкнути нічник. Добре, що ти не прокинувся — негода була страшнувата. — Аби підтримати розмову, і запитала, звертаючись до інших. — А ви, як пережили негоду? Когось іще розбудило?

Орися якось надто швидко відповіла, ховаючи очі:

— Ну, я заснула рано, і все проспала. І обірвані дроти, і таткову аварію на сходах…

Мені було важко вдавати, що я нічого не знаю, але я зуміла зробите сповнений непорозуміння погляд, подивилася на Мирослава, і, округливши очі, мало не скрикнула, впустивши виделку:

— Мирославе Андрійовичу, що це? Як? Ох, вам терміново потрібно до лікаря!

Довженко ніяково посміхнувся, але його очі були занадто зацікавленими, коли він поглянув на мене. Та голос був спокійним і безтурботним.

— Зараз поснідаю і поїду. До речі, можу попрацювати вашим таксистом, і всіх відвезти у справах: вас із Богданчиком до Центру пані Наталі, а Орисю на заняття. Доню, що скажеш?

Орися зам’ялася, вдаючи, що жує. А я відчула себе акторкою в дуже поганому трилері. Тому швидко погодилася на пропозицію Довженка. Врешті, Орися теж підтримала ідею із загальною поїздкою в місто.

Я мовчки їла свою порцію сирників, які раптом втратили й натяк на смак. І відчувала, що в цьому домі занадто багато таємниць. А ще, що мене щойно в чомусь запідозрили…

***

Перш ніж ми сіли до машини, я зайшла до своєї кімнати, щоб узяти сумку, і тут же за мною туди забігла Орися.

— Що тут відбулося? — задихано запитала вона. — Він звідти такий приїхав чи справді тут упав на сходах? Був п’яний? Ти щось чула? 

— Я… е-е-е… — від такого несподіваного напору я почала затинатися. — Ну, трохи чула…

— Як це? Ти ж тільки що за сніданком здивувалася, коли побачила його обличчя? Чи це була гра?

— Гра, — кивнула я. 

Орися якусь мить уважно дивилася на мене, немов хотіла прочитати мої думки по очах.  Потім запитала:

— Ксень, він приставав до тебе? 

— З чого ти взяла? — тепер уже я вражено витріщалася на подругу.  

— Ну, я залишила тебе саму в будинку, а він повернувся п'яний, може посварився зі своєю фіфою… І поліз до тебе, а ти штовхнула його зі сходів…

— Ні, я вдарила його сковорідкою, — ляпнула я, а потім затулила рот рукою.. — Ой…

— Сковорідкою? — і так великі очі Описі ще дужче розширились. 

— Але він до мене не приставав! Твій батько завжди поводиться зі мною ввічливо, чесне слово, Орисько!

— Тоді навіщо ти била його сковородою?

Я швидко, як могла, переповіла їй події цієї ночі. Сказала навіть, що він згадував її маму і шкодував, що розійшовся з нею. 

— А потім?  — підозріливо глянула на мене Орися. 

— Ми  поїли, випили кави і розійшлися кожен до своєї кімнати, — я знизала плечима. 

— Ксеніє Сергіївно!  — почувся під дверима голос Богданчика. — Тато вас сказав покликати! 

— Я вже йду! — гукнула я йому, а потім обернулася до Орисі. — Я з ним піду, а ти потім виходь!

Вона кивнула. 

Я вийшла з кімнати.

— А сумка? — спитав Богданчик. — Ви ж ішли по сумку! 

В мене мало не вирвалося щось дуже непедагогічне стосовно самої себе і своєї забудькуватості. Швидко забігла до кімнати, вхопила сумку і під здивованим поглядом Орисі вибігла знову. 

Але вже на сходах набула звичного врівноваженого вигляду, а коли ми вийшли з будинку і попрямували до машини, слідом за нами з’явилась і Орися. 

Ми всі повантажились хто куди — Орися на переднє пасажирське місце, ми з Богданчиком позаду. 

Практично всю дорогу всі мовчали, за винятком малого, в якого, як завжди, рот не закривався, та мене, бо я підтримувала зі своїм підопічним розмову. 

— Коли звільнитись, наберете мене,  — сказав мені Довженко. — Я буду їхати додому з лікарні і підкину вас. 

— Добре, — кивнула я.  — Дякую... 

***

— Щось ти схудла, — сказала мені мама, підсуваючи шматок домашнього пирога і чашку кави з молоком. — Знову сіла на якусь новомодну дієту? 

Богданчик перебував у ігровій кімнаті, бо до того, як нас мав забрати його батько, залишалося півгодини, тож ми з мамою вирішили трохи поговорити про результати досліджень, ну й так, про все на світі. 

— Ні, ніякої дієти, — я похитала головою.  — Просто трохи напружені кілька днів видались…

— Що, приїхала мама Богданчика? 

— Ні, вона буде післязавтра. Це… ну, довго розповідати… Нічого такого особливого! 

— Сподіваюся, що дійсно нічого, — сказала вона, хоча з тону її голосу я зрозуміла, що вона мені не вірить.  — А я хотіла тобі розповісти те, що наша психологиня дізналася від Богданчика. Одну неприємну історію…