17. Нічне кавування

На щастя, світло не ввімкнулося — виявилося, що через вітер обірвалися дроти, що йшли до будинку.

— Вам до носа треба прикласти щось холодне, — сказала я. Відкрила морозилку і понишпорила в ній, знайшовши пачку замороженого овочевого асорті. — Можна це. Там ще є велика риба, але її не дуже зручно прикладати…

Тараторила, щоб приховати те, що мені страшенно соромно. 

— Зробіть мені, будь ласка, кави, — сказав Довженко, прикладаючи до обличчя мексиканську суміш.  — І там, у шухляді, мають бути свічки. Та, може, й поїсти не завадить нам обом, зняти стрес, так би мовити…

— Зараз, одну хвилинку, — я гарячково думала, що треба збігати в свою кімнату за окулярами. Чому я їх не вдягнула, коли йшла на кухню? Треба без них з кімнати не виходити, навіть якщо удома нікого немає…— Я зараз повернуся! 

З цими словами я помчала до своєї кімнати, сяк-так заколола волосся в пучок і начепила на носа окуляри . Макіяж наносити не було як, але я подумала, що при свічках, особливо якщо триматися трохи в тіні, нічого страшного не буде. 

Коли повернулася на кухню, то побачила, що Довженко вже дістав з холодильника вчорашню вечерю і розставив усе на столі. 

— Це нагадує мені студентські роки в гуртожитку,  — сказав він. — Тоді теж вимикали світло, у дев’яностих. Ми всі збиралися у когось в кімнаті, приносили, що в кого було поїсти, запалювали свічки і влаштовували посиденьки з цікавими історіями і піснями під гітару… Класні були часи…

Він чомусь зітхнув. 

Я дістала з полиці турку, бо ж кавомашина без електрики не працювала. Вкинула каву, налила води й поставила на вогонь, а сама стояла насторожі, бо з власних студентських вражень знала, що варто відвернутися — тут клята кава і втече…

— Ви там, у гуртожитку, познайомилися з першою дружиною? — запитала я. — З мамою Орисі? 

— Так, — він кивнув. — Вона була схожа на вас… Теж в окулярах… І така ж турботлива…

Я ледве не впустила турку, з якої саме наливала каву в чашки. 

— Ну, мабуть, самої турботливості недостатньо, щоб втримати чоловіка, — вихопилося в мене. Маю я таку особливість — спершу говорю, а потім думаю. 

— Спершу в нас була дуже хороша сім'я, — сказав він замислено.  — Ліда дуже любила мене, була чудовою господинею і мамою… Але ви розумієте, Ксеніє Сергіївно, у мене почався зліт кар’єри,  я став відомим, а вона залишилася на тому ж рівні. Не хотіла рости… Їй було достатньо залишатися домогосподаркою, яка, мов той вірний пес, бачить сенс свого життя у тому, щоб догоджати чоловікові і дитині…

— А  ви не говорили їй про те, що важливо для вас?

— Я просив її  більше стежити за собою, ходити зі мною на різні світські заходи, але їй там було некомфортно, вона казала мені потім: “З мене всі сміються, я краще вдома посиджу…” А потім з’явилася Мілана… Повна протилежність Ліді… Я закохався…

    — Орися дуже болісно переживала ваше розлучення, — сказала я. — В неї така вдача, вона старається не показувати, що в неї на душі. Але вона досі страждає і ревнує вас до Мілани і Богданчика…

  — Справді? — він спробував за звичкою потерти перенісся, але як тільки рука торкнулася обличчя, відсмикнув її, ледь не засичавши від болю.

  — Прикладіть овочі, — скомандувала я, наче була тут головною.  

— Вони розтали, — Довженко відсьорбнув каву. — Дуже смачно, краще, ніж з кавомашини. 

— Зараз я дістану вам ще щось із морозилки. Здається, там ще були вишні…

  — Не треба, — він спинив мене, поклавши свою долоню на мою. — Холод допомагає одразу, але якщо тримати його довгий час, можна відморозити тканини, і буде ще гірше. 

  — Вибачте,   — я нахилила голову, досі не могла пробачити собі, що так  по-дурному махнула тією сковорідкою. Адже можна ж було зупинитися…

  — Нічого страшного,  — сказав він, все ще не прибираючи своєї руки. — Мабуть, це неспроста. Я багатьом рідним мені людям завдав болю, тож будемо просто вважати вашу сковорідку бумерангом, що наздогнав мене, коли сума цього болю стала завеликою…

***

Мені снився чудовий, яскравий сон. Я стояла на сцені, а вщент заповнений зал аплодував мені. Згори летіли пелюстки квітів, овації і крики “Браво” наповнювали повітря. І я, щаслива і радісна, вдивлялася у зал, що вирував захопленням, відчуваючи, що мить мого тріумфу настав. Я отримала бажане.

З-за лаштунків вийшов Довженко — чомусь у брудному одязі і зі сковорідкою в руках. Він вручив мені її, мов найдорожчий, найгарніший букет — і зал знов вибухнув оваціями, вже й на його честь. Звідкись лунав урочистий голос, що змушував зал аплодувати ще активніше на честь мене, і на честь Мирослава, як того, хто відкрив мене світу. “Вітайте Маестро і його Музу!” — вимагав голос, перекрикуючи ревіння натовпу, і в цьому шумі я почула голос Довженка, що схилився над моїм вухом. З його носа крапала темна кров, а перенісся було викручене в якийсь дивний вузол, а в очах світилася зневага і презирство. “А ви збрехали мені, Ксеніє Сергіївно” — ледь не виплюнув він з огидою слова, що викликали справжню паніку.

Я прокинулася, відчуваючи, як скажено калатає серце, а руки дрібно тремтять від страху. Десь всередині почало підніматися неприємне, холодне відчуття невідворотного провалу…