16. Я пообіцяла...

 — Та нічого між нами не відбувається! — вигукнула я  і тут же затулила рот руками. Ще не вистачало, щоб Богданчик усе почув. — Я просто працюю в нього, от і все, — продовжила вже тихіше. 

— І він до тебе не чіпляється? Ніяких натяків не робить? — мама вела жорсткий допит, закидаючи мене питаннями. Тільки лампи, спрямованої прямо в очі, бракувало.

— Ні, а чому він має до мене чіплятися? Він досі кохає свою дружину, по ньому це видно. Може, після цього сімейного возз'єднання вони знову будуть разом, — сказала я швидко. 

— Але ти не хочеш, щоб вони знову були разом, — промовила мама, дивлячись мені в очі.

  — Звідки ти знаєш? Я нічого такого не говорила…

— Я бачила вираз твого обличчя, коли ти говорила про “сімейне возз'єднання”. ти ніби цілий лимон з’їла, так кривилась…

    — Може, я й кривилась, але не тому, що маю якісь види на Орисиного батька, — сказала я. — Просто та фіфа, його дружина, дуже неприємна. І вона назвала мене обслугою…

    — Я не хочу, щоб у тебе були проблеми, —  мама насупила брови. — Ти — моя єдина донька, я сподіваюся, ти колись продовжиш наш родинний бізнес…

  — Ти говориш так, як ті багатії з серіалів, — я усміхнулася. — Повір, у мене не буде жодних проблем. Найгірше, що може трапитися — я не отримаю ту роль. Або Довженко мене звільнить. Або перше й друге разом. От і все. Я не буду через це дуже страждати. Хоча, мабуть, все ж засмучусь…

— Я не хочу, щоб ти закохалася в нього, а потім страждала, бачачи його щасливим із дружиною, — раптом сказала мама.

    — Ну ма, — протягнула я, немов у дитинстві. — Ну що ти таке говориш…Та не закохаюся я в нього…

— Дивись мені, — вона простягнула руку і погладила мене по голові. — Ти пообіцяла…

                                                    ***

О п’ятій за нами приїхав водій Довженка. Принаймні, я думала, що це водій — авто було те саме, на якому нас привезли в офіс. Але, на мій подив, на місці водія сидів сам Мирослав Андрійович.

— Тату! — радісно закричав Богданчик і метеликом пурхнув батькові на руки, сяючи, наче новорічна ялинка. — Тату, тут так цікаво! Я познайомився з Наталею Сергіївною, вона така прикольна, ми малювали, а ще вона знає купу настолок, уявляєш? Ми з нею подружилися! Я ще хочу сюди приїхати, можна?

— Ого, ти часу не гаяв, так? — засміявся Довженко, притискаючи сина до себе. — Вже й друзів заводиш, молодець! — він пересадив малого на одну руку, а іншу простягнув мені. — Доброго вечора, Ксеніє Сергіївно, як минув день?

— Навзаєм, — я злегка потиснула його руку, відчувши, що вона надто гаряча. — Цілком задовільно і результативно. Потім розповім.

Він кивнув, приймаючи до уваги мої слова. Але погляд, яким він нагородив мене поверх голови Богданчика, був дуже красномовним. Я бачила в глибині його темних очей дуже добре контрольовану тривогу. Він дійсно хвилювався за сина. Тому я підбадьорливо усміхнулася і легенько кивнула, намагаючись усім своїм виглядом показати, що причини аж так сильно переживати не потрібно.

Судячи з його усмішки у відповідь, він мене зрозумів. Ця усмішка причаїлася в кутиках чітко окреслених губ, відбилася в зіницях і розбіглася тонкими зморшками від очей, додаючи якогось особливого, теплого шарму його зовнішності.

Я спробувала заспокоїти серцебиття, яке знов пришвидшилося. Зовсім не годиться так реагувати на батька моєї подруги, не годиться. Я непомітно стиснула пальці в кулак, аж нігті впилися в долоню, і рішуче попрямувала до авто, минаючи їх обох.

Довженко одним кроком випередив мене, галантно відчинивши дверцята. Мій погляд вперся в його передпліччя, що опинилося просто перед моїм носом — оголене закасаним рукавом сорочки, засмагле передпліччя з рельєфним малюнком вен під золотавою шкірою. Надто близько, настільки, що його подих торкнувся моєї шиї, коли він промовив:

— Ви не проти поїхати поруч зі мною?

Я й не звертала уваги на тембр його голосу раніше. М’який, ніби оксамитовий, добре поставлений, глибокий голос. Такими голосами в кіно говорять антагоністи чи… Чи герої-коханці…

Я зусиллям волі струсила з себе заціпеніння, яке раптом охопило мене, вчергове пораділа тому, що мій тональний крем має високу щільність, а отже мої бурякові щоки не палахкотять на всю вулицю.

— Так, звісно! — Я навіть спромоглася вичавити ледь втомлену люб’язну посмішку. — Богданчику, ти сьогодні — володар всього заднього сидіння! Дозволяю тобі дригати ногами, скільки захочеш!

Малий якось хитро поглянув на мене і без нарікань застрибнув на заднє сидіння. Доки Довженко влаштовував його в автокріслі, я з полегшенням вмостилася на передньому сидінні і на мить заплющила очі. Занадто! Для одного дня занадто багато стресу.

А ще ж потрібно було повідомити Мирославу Андрійовичу те, що мої підозри виправдалися: Богданчик боїться власної матері і зачаїв на неї жахливу образу…