15. Сковорода як самозахист

Вже опинившись у своїй кімнаті, дістала телефон і набрала Орисю.

  — Як ви довго! — вигукнула вона. — Тато буває таким занудним!

 — Зараз я зайду, — сказала я. — Ти ще не все з’їла?

 — Ні, я багато всього взяла, заходь. — засміялася вона. 

Я була рада, що настрій подруги поліпшився.

 — Вже біжу!

***

Ми сиділи на Орисиному ліжку по-турецьки і вечеряли. Передбачлива подруга замкнула двері, щоб нам ніхто не завадив.

 — Як у тебе справи з Артемом? — запитала я, запиваючи бутерброд “Кока-колою”.

Очі Орисі засяяли:

 — Чудово! В мене ще ніколи так від хлопця не пурхали метелики  в животі. І у нас це взаємно!

 — Дуже рада за тебе, — я обняла її. — Вибач, будь ласка, що я занадто вжилася в роль няні. Мабуть, тобі було неприємно, коли я почала робити тобі зауваження..

 — Трохи, — вона кивнула. — Все ж, це наша сім’я… Думаю, тобі так само було б некомфортно, якби я заходилася аналізувати твої стосунки з матір’ю…

Я подумала, що мене б це точно не зачепило. Але я це я, мабуть, у мене були інші тригери. Я не хотіла більше сваритися з Орисею і заради цього була готова прикусити язика. Про всі педагогічні питання буду говорити напряму з Довженком, а з Орисею будемо й далі теревенити про хлопців і вечірки. 

 — А про що з тобою так довго тато розмовляв? — вона трохи стривожено поглянула на мене. — Сподіваюся, він нічого не запідозрив?

 — Та ніби ні,  розповіла йому про двоюрідну сестричку, — я махнула рукою. — Здається, все обійшлося. Треба буде ще поїздити з малим до психолога. Ото ми це питання в основному й обговорювали…

 — Ну, може, психолог справді щось зробить, щоб Бодьо не був таким нестерпним… Я така рада, що мене вже не змушують сидіти з ним! Бо тоді я б не змогла втілити в життя те, що збираюся зробити сьогодні!

 — А що ти збираєшся робити? — не зрозуміла я. 

 — Сьогодні п’ятниця, а отже тато поїде до своєї коханки… То я дочекаюся, поки він вирушить з дому, подзвоню Артему, він приїде і забере мене. Я заночую в нього. Класно, правда?

Вона аж сяяла від захвату. 

 — Так, справді класно, — широко усміхнулася я. — А що, в твого батька є коханка?

Старалася говорити невимушеним тоном, хоча серце чомусь забило на сполох.

 — Ну так, а що, він не  старий ще чоловік. Мілана змилася у Францію, то що, йому йти в монастир? Я цілком підтримую його бажання мати особисте життя, тим паче він більше не приводить своїх жінок до нашого будинку. Зустрічається на їхній території, і я за це йому вдячна…

Вона зіскочила з ліжка і підбігла до вікна, відсунула занавіску. 

 — Все, поїхав! — сказала задоволено. 

Я сиділа як у воду опущена. Сама не знаю, чому ця новина про коханку справила на мене таке гнітюче враження. 

Але Орися, на щастя, так була захоплена майбутнім побаченням зі своїм Артемом, що не зауважила нічого незвичайного в моїй поведінці. 

Коли вона набрала його номер і почала вуркотіти якісь милі нісенітниці, я тихо вийшла з її кімнати і рушила до себе. По дорозі зазирнула у спальню Богданчика — він мирно спав, нічник під зеленим абажуром робив кімнату схожою на казковий ліс. 

Я обережно причинила двері і пішла до себе. Якраз мала цікаву книгу, в компанії якої і збиралася провести наступні кілька годин, поки не засну…

***

Вітер здійнявся несподівано, наче хто за вікном включив потужний вентилятор. Я кинулася на цей звук, скинувши з ліжка книжку, яку читала до того, як заснула, і зі стогоном випростала ноги. Світло лампи біля ліжка хворобливо миготіло, за вікном вирувала негода… Просто якийсь фільм жахів о… Я поглянула на годинник — о другій ночі.

— А, бодай тобі! — вилаялася я, коли миготіння лампи змінилося темрявою.

Знайшла навпомацки телефон, відганяючи думки про нечисті сили, які причаїлися по кутках моєї кімнати, ввімкнула ліхтарик і пішла перевірити, чи не прокинувся мій підопічний від цього шторму.

Богданчик спав, аж підхропував. “Чи не застудився?” — подумала я, обережно поправляючи його ковдру, а потім ввімкнула нічник на батарейках і білий шум на плеєрі. За вікном гуділо і бушувало, я бачила гілки дерев в саду, якими метиляв вітер, і зрозуміла, що заснути не вдасться. З дитинства не любила таку погоду, особливо вночі, особливо, коли темно.

Але слід було перевірити, що ж сталося. В шухляді комоду Богданчика, де можна було знайти все, і навіть трошки більше, відшукала ліхтар і пішла в коридор, вслухаючись в тишу будинку. Схоже, Довженко лишився у своєї коханки, Орися — у Артема, а хатня помічниця поїхала додому — вона не завжди лишалася в будинку. Охорона ночувала в своєму будиночку. З острахом я усвідомила, що ми лишилися з Богданчиком, який мирно сопів у своїй кімнаті, удвох…

— Дідько волохатий, — прошепотіла я, відчуваючи, як липкий страх стискає шлунок.

У мене є маленьке дивацтво— щойно я відчуваю страх, слідом за ним приходить скажений голод. Хтось заїдає стрес, а я перетворююся на машину для знищення продуктів, коли мені страшно. І зараз, у цьому величезному особняку, наодинці з шестирічним хлопчиком, я не просто хотіла їсти… Я хотіла пожирати їжу. Будь яку.

— Ну, якщо я обчищу холодильник, то це не вважатиметься пограбуванням, чи не так? — запитала я себе вголос, аби хоч щось порушило тишу в темному коридорі. — Саме так, я їм в цьому домі. І зараз їстиму. Все, пішла!

Спускатися вниз було страшнувато. В холі звуки негоди були чутніші, а темрява в кутках здавалася зловісною. З камину гуло, і я майже побігла в кухню, подумки обзиваючи себе боягузкою. Хотілося повернутися назад, та шлунок булькотів, наче я не їла дві доби. Тому я похапцем забігла в кухню і зачинила двері, сама дивуючись, що то мене так налякало.

Холодильник вабив мене, і я, підсвічуючи ліхтариком, зачаровано роздивлялася його вміст. Вибір був чималий, і я планувала гарненько заїсти страх якимись смаколиками, аж раптом…