13. "Ви найкраще, що могло статися в нашому житті..."

— Няня, — спокійно посміхнулася я. — Та людина, яка виконує материнські обов’язки відносно вашого сина. Наприклад, пояснює йому, як важливо відстоювати свої кордони, коли хтось змушує його робити речі, які викликають в нього дискомфорт. Наприклад, змушують фотографуватися. Ви знали, Марфо, що ваш син не любить фотографуватися? Що йому не подобається позувати для ваших сторіс в інсті, робити якість речі заради картинки щасливої родини? А ви, пане Мирославе, в курсі, що більше навіть за парк динозаврів, Богданчик хоче поїхати до озера на пікнік? З вами трьома і Орисею, з якою він хоче проводити більше часу? А я ось знаю, він сьогодні мені це сказав. Одразу після того, як я допомогла йому заспокоїтись після зриву через приїзд його матері. Адже він був чомусь впевнений, що ви будете сваритися прилюдно, щойно кудись виберетесь втрьох. Так само, як був впевнений, що його змусять позувати для постановочних фото.

Мілана брудно вилаялася і кудись зникла з-перед камери, та мікрофон писав звуки рідини, що виливалася з пляшки в склянку. Довженко ж дивився на мене широко розплющеними очима, намагаючись осягнути почуте. Нарешті він опанував себе досить, аби перепитати:

— Богданчик так і сказав?

— Саме так і сказав, — кивнула я, відкидаючись в кріслі. — Спочатку впав в ступор, аж забув, що хотів робити перед цією новиною. Ледве достукалась до нього.

— Та чи й не святоша! — вклинилась в розмову Мілана, що знов гепнулась в крісло перед камерою з новим келихом тої ж бурштинової рідини.

— Мілано, почекай! — гримнув Довженко, не дивлячись в її бік. — То… Він був… засмученим, так?

— М’яко кажучи, — погодилась я, прийнявши рішення ігнорувати ту хамку, яка народила Богдана, — Він був в розпачі, якщо чесно. І, знаєте, мене турбує така реакція. Підозрюю, що він переживає набагато глибші емоції, ніж видає їх назовні. Мене стурбувала ще фраза про те, що я цікавлюся ним і його станом виключно через ваші гроші. Для шестирічної дитини такі висновки нетипові, як нетиповими є проблеми з довірою. Але я не можу сказати чогось більшого без додаткових, скажімо так, досліджень. Тому хотіла би у вас запитати дозволу провести декілька психологічних тестів, — я помітила хвилювання на його обличчі і поспішила заспокоїти Довженка, — Звісно, конфіденційно. Виключно через турботу про дитину. Я не зможу допомогти, якщо не знатиму глибину його переживань…

— Нахаба ще й зазнайка, — прокоментувала це Мілана. — Чи я не знаю свою дитину?

— Мілано, я ж попросив! Давай ми поговоримо потім, в нас із Ксенією Сергіївною…

— Ти віриш цій вискочці?— вибухнула обуренням колишня Довжденка, — Їй? Вона Богданчику не матір, вона якась обслуга, наймана дівка, вона…

— На добраніч, Мілано, — спокійно відрізав Довженко і обірвав з’єднання. Потім важко зітхнув і стиснув скроні пальцями. — Вибачте за це, Мілана… Дуже ревно відстоює своє право виховувати Богдана так, як вважає за потрібно, і іноді перегинає палицю…

Мені страшенно хотілось висловити своє обурення таким ставленням цієї дамочки до персоналу, який забезпечує нагляд і захист її сина, та я вирішила не спішити. Та й, якщо чесно, не змогла зібратися з думками, тому посміхнулася, приймаючи ці вибачення.

— Ви думаєте, Богданчик отримав травму через наше з його матір’ю розлучення? — між тим продовжив Довженко.

— Діти дуже важко переживають це в будь якому віці, — пригадавши, як розбився мій власний світ з розлученням батьків, зітхнула я. — Він в тому віці, коли тато і мама — центр його світу, а тепер цей світ зруйнований. Він любить обох, а ще може винуватити себе… — я зрозуміла, що проектую на цього стороннього хлопчика переживання свого минулого, тому швидко згорнула розмову в бік, який був потрібен мені, — Але точніше я скажу лише після тестів, звісно, якщо ви дасте свій дозвіл.

— Ви ще питаєте? — сумно посміхнувся Довженко. — Робіть все, що потрібно, і… Ксеніє Сергіївно, дякую вам. Дуже дякую, ви…

Він подивився мені просто у вічі, і я ледь не забула, як дихати, бо його очі наче сяяли під довгими чорними віями. Мов два глибоких озера, що відбивали світло місяця.

— Ви — найкраще, що могло статися в нашому житті, — прошепотів він, і я відчула, як мої щоки стають буряковими під шаром тонального крему. і мені лишалося тільки сподіватися, що тоналка досить непрозора, аби Довженко помітив, як я зашарілася від цих його слів.

Що ж буде далі? Дізнаємося завтра, як завжди, о 18.00!

Додавайте книгу в бібліотеку, щоб не загубити її!