13. Моя молодша сестричка

 — Я оце подумав, може віддати Богдана до якоїсь секції чи гуртка, щоб він міг спілкуватися з дітьми? Яка ваша експертна думка, Ксеніє Сергіївно? — запитав Довженко, коли машина рушила з місця. 

 — Якщо він має таке бажання, то це гарна ідея, — я озирнулася до малого. — Ти хотів би чимось займатися разом з іншими дітьми?

 — Я хочу займатися карате! — вигукнув Богдан і зробив рух ногою, немов когось б’є, ще й вигукнув — Ки-и-и-йя!

 — Коли я був малим, то теж хотів займатися карате, — сказав Довженко з легкою усмішкою. — Або боксом. Але мої батьки були категорично проти, вони вважали, що бойові мистецтва небезпечні для життя. Я міг займатися лише музикою, живописом чи будь-яким іншим мистецтвом…Така в нас була інтелігентна сім’я…

 — А я в дитинстві перепробувала купу різних гуртків і на жодному надовго не затрималася, — зізналась я. — А потім випадково, за компанію з подругою, завітала на репетицію театрального гуртка. Подрузі не сподобалось, а я прямо пропала… Три роки, до самого закінчення школи. грала у шкільних виставах…

 — А чому ви не захотіли вчитися на акторському? —  запитав він. — Боялися, що не пройдете конкурсний відбір? Тому й стали педагогом?

 — Так, — кивнула я, обережно зважуючи кожне слово. Брехати я старалась з розумом, якомога більше моїх розповідей мали бути з реального життя — так порадила мені Орися. 

 — А  от ваша молодша сестричка не злякалась, — він лукаво поглянув на мене і знову перевів погляд на дорогу.

Мої думки ганяли по черепній коробці, як шалені, намагаючись обробити отриману щойно інформацію. Яка сестричка? Я нічого такого йому не говорила. Хіба це зробила Орися? Але чому тоді я нічого про це не знаю, я ж можу ляпнути щось не те…

Так і  не спромігшись на якусь адекватну реакцію, я лише розвела руками, сподіваючись, що тему сестрички він більше не розгортатиме, а я тим часом все виясню в Орисі. Проте Довженко навіть не думав переводити розмову в інше русло.

 — Ви здивовані, я бачу, — сказав він. — Може, не хотіли мені казати, щоб це не виглядало як прохання якось допомогти їй у навчанні…

 — Ага, — кивнула я, відчуваючи, як на щоках починає виступати зрадницький рум’янець. 

 — У мене чудова пам’ять на обличчя, — з задоволеним виглядом продовжив Довженко. — Коли я вас побачив на співбесіді, то одразу  зрозумів, що десь із вами вже зустрічався. Довго думав і гадав, аж поки не збагнув — я бачив не вас, а вашу сестру! Вона приходила до мене на проби. Така… безпосередня….

Він на мить замовк, мабуть, підбираючи влучний епітет до моєї поведінки на тих злощасних пробах. 

 — Так, вона любить епатувати. — швидко сказала я. — В цьому ми зовсім не схожі…

 — Але вона дуже талановита,  —  від цих його слів моє серце пропустило один удар. — Я навіть думав, що ця роль повинна дістатися їй…

 Він знову повернув голову, певно, очікуючи моєї  реакції.

Я ж з усіх сил утримувала на обличчі незворушний вираз. Більше за все мені хотілося крикнути: “Це ж я, я була у вас на пробах! Ви маєте дати мені цю роль!”

Так і не дочекавшись від мене відповіді, окрім ввічливої усмішки, він промовив:

 — Але все ж ваша сестра занадто юна… Можливо, через кілька років вона виявиться просто ідеалом для будь-якого режисера, але зараз у неї недостатньо досвіду. Все ж, можете передати їй, що вона мене вразила своїм виступом.

 — Обов’язково передам, — сказала я, не моргнувши й оком.

 Ми вже під’їхали до будинку, ворота автоматично відчинились, Довженко першим вийшов з машини і відчинив дверцята переді мною. 

 — Зайдете до мене, коли відведете Богдана у його кімнату, — сказав він тихо. — Розкажете, що там показали тести…

***

Орися з’явилася переді мною, мов чортик з табакерки, щойно я повернула коридором до кабінету Довженка. Ми обидві вклякли на місці, дивлячись одна одній в очі, і жодна не наважувалася вимовити перше слово. Нарешті я спромоглася прошепотіти нейтральним тоном:

— Є проблемка, треба поговорити, про… про наш секретик.

Орися важко зітхнула. По її очах було видно, що вона й досі на мене ображена, але намагається цього не показувати. Кивнула мені, відчинила двері в якусь кімнату, де я поки ще не була і жестом запросила всередину.

Увійшовши, я роззирнулась, оглядаючи обстановку невеликої, але затишної кімнати. Гостьової, як я зрозуміла з відсутності особистих речей, які завжди захоплюють увесь простір кімнати, щойно там оселяється хтось, нехай навіть найакуратніший. Але інтер’єр кімнати був особливим. ВІдчувалося, що підбирали його з любов’ю та розумінням смаків того, хто в ній житиме.

— В цій кімнаті лишається мама, коли приїздить до мене. — Орися порушила мовчанку першою. — Приїздить вона, щоправда, дуже рідко. А колись жила тут… Доки не з’явилася ця вискочка, Мілана, зі своїм дитинчам…

Мені хотілося заперечити, виправити подругу, пояснити, що Богдан ні до чого в цій схемі, але я вчасно прикусила язика, аби не ляпнути це вголос і не нашкодити нашій дружбі ще сильніше. Натомість повернулася до неї, сумно посміхнулася і прямолінійно повідомила, що наш план на межі зриву.

— Твій батько вважає, що в мене є молодша сестра, яка була на пробах. Він запам’ятав мене. І зараз вважає, що то моя молодша сестра. Буде весело, якщо при таких умовах він згадає ще й ім’я тої “сестри”, і зрозуміє, що обидві дівчини — Ксенії.

— Ах ти ж дідько лисий… Звідки ти це взяла?

— Він сам мені це сказав, — знітилася я, розуміючи, що пояснення знов приведе до тригерної для Орисі теми.

Я не помилилася, вона перепитала:

— Коли тільки встиг, він щойно приїхав?

— От поки їхав, то й встиг, — зізналася я, відводячи погляд. — Ми разом приїхали. Не питай, бо подробиці тебе засмутять…

Орися мовчки кивнула, приймаючи це пояснення, і задумалася. Її очі, такі ж, як у її батька, дивилися кудись повз мене, і вперше з моменту нашого знайомства я уявлення не мала, про що вона думає. Тому мовчала, міцно зчепивши пальці.