12. Як я нажила собі лютого ворога

— Мам, мені треба твоя порада, — замість привітання, видихнула я, щойно почула в трубці “Алло”.

— Вапно, — відрізала вона і я розгублено подивилася в екран.

— Що “вапно”? — або я запрацювалася, або мама, бо щось нічого не було зрозуміло.

— Кажу, труп Довженка можеш засипати вапном, аби не знайшли, — пояснила мама. — Він таки випросив, і ти гепнула його сковорідкою, але не розрахувала сили і тепер маєш якось знищити докази, хіба ні?

— Мамо, я серйозно!

— Я теж, бери вапно, мама краще знає, — відрізала вона і раптом розреготалася, — Та жартую я, жартую! Що в тебе?

— Богданчик в мене, — зітхнула я.

— Той, що маршрутка? — не втималась мама,

— Той, що шестирічна дитина, яка переживає проблеми через розлучення батьків сам один, — я вирішила не зважати на грайливий настрій мами.

Втім, уся грайливість її миттю зникла, навіть голос став м’якішим.

— Кажи більш детально, — попросила вона.

— Коротше, маман його їде сюди, татко бере відпустку, хоче провести час утрьох. Попросив мене вияснити, що хоче малий на цей час в плані розваг.

— І? Говорила з хлопчиком?

— Говорила. Він засмучений, боїться, що батьки знов сваритимуться, а ще боїться, що Мілана буде його змушувати позувати для її інсти.

— І тепер тобі треба якось донести це до Довженка? — іноді моя мама просто таки читала думки, тому продовжила, не чекаючи на мою відповідь. — Дивись, говори це прямо. Просто констатуй факт, нічого не приховуючи. А ще, знаєш що? Запитай дозволу на декілька психологічних тестів для малого, слід оцінити його стан. Бо може дитині потрібна допомога, а ніхто й не чухається…

— І як ти собі це уявляєш? Я ж не лише не психолог, я навіть не справжня нянька!

— І саме для цього потрібна твоя неперевершена матуся, — пирхнула мама. — Я все розкажу, дам необхідні матеріали, а потім ми тут в офісі все розберемо і ти з розумним обличчям повідомиш тому горе-татку результати.

— Мам, дякую тобі, просто я в такому стресі, мені його так шкода, ти б знала…

— Уявляю, — зітхнула мама, — Діти завжди важко це переживають, згадай себе…

— Та от згадала, тому і подзвонила із тобою порадитися.

— Порадилася? Іди до свого роботодавця, розповідай про те, що почула від хлопчика і якщо таки гепнеш його, то не забувай про вапно!

***

В кабінеті, куди мене покликала хатня робітниця Довженків, чулися два голоси. Один, самого господаря, звучав чітко, а от інший, жіночий, був приглушеним, наче з шафи. Але мене чекали, тож я постукала, і після приязного запрошення, увійшла у вже знайоме приміщення.

Довженко сидів перед ноутбуком, і я зрозуміла, чому інший голос був приглушеним. Він спілкувався з кимось у Скайпі.

— Ксеніє Сергіївно, доброго вечора, дякую, що прийшли, — люб’язно привітався Довженко, жестом запрошуючи мене сісти в крісло поруч із ним.

Це було дивно, але я вдала, наче все добре, і плавно опустилася в крісло, чекаючи пояснень таким його діям. Вони не забарилися.

— Це мама Богдана, Мілана, — він вказав на екран, де нетерпляче кривила пухлі губи красива молода жінка, в рисах якої я впізнавала й Богданчика.

Несподівано. Та я втамувала своє здивування і ввічливо привіталася та представилася, чекаючи, доки мені пояснять, що тут відбувається.

— Я сказав Мілані, що попросив вас поцікавитися, чого би хотілося саме Богданчику від майбутнього відпочинку всією родиною. І сподіваюся, що ви маєте, чим з нами поділитися, аби ми вже нарешті склали план на наступний тиждень.

Отож, ця жінка прибуде вже зовсім скоро. Це знання мене тривожило, особливо після того, що мені розповів Богданчик. Та я втримала обличчя, старанно граючи роль впевненої в собі, спокійної няньки. І навіть зверхність на красивому обличчі колишньої Довженка не заважали цій грі. Я  чемно склала руки на колінах і м’яким голосом заговорила, переводячи погляд з екрану на обличчя режисера.

— Звісно, пане Мирославе, я виконала ваше прохання. Ми сьогодні довго спілкувалися з Богданчиком, і я маю, що вам повідомити.

— Пошвидше, Карино, ви витрачаєте наш час! — пихато перебила мене Мілана, роблячи ковток з келиха, в якому бовталось щось бурштинове.

— Будь яка матір радо послухає про своє дитя, Меланіє, — не втрималась я від шпильки у відповідь, мило посміхаючись. — Думаю, вам обом буде цікаво дізнатися, що Богданчик дуже хвилюється, очікуючи вашого приїзду. Та, на жаль, для нього ці хвилювання не надто приємні — хлопчик відчуває дискомфорт, передбачаючи неодмінні сварки між вами двома…

— Якого чорта?! — скинулась Мілана, кудись пожбуривши келих. — Миросю, що ця обслуга собі дозволяє?!