11. Йому потрібні тато і мама

Я важко зітхнула, ледь стримуючись, аби не закотити очі і не лайнуся вголос. “Тримайся! — промовив внутрішній голос, — Він лише дитина, батько якої вічно зайнятий, а матір десь в чорта на рогах!.

І раптом усвідомила в чому корінь проблеми. Я згадала себе, в ті часи, коли мій власний батько щойно пішов від нас. Я не вірила нікому, бачила скрізь ворогів, які хотіли влізти в нашу трагедію і як слід попорпатися в ній. Я не відчувала підтримки, я відчувала себе нікому не потрібною, зайвою і нещасною. Так, мені тоді було вісім, так, ми не мали купи грошей, як цей малий. Але я теж мала одного з батьків, якого вічно не було вдома через роботу і іншого, який мене зрадив.

— Я розумію, що ти сердишся зараз на всіх, — зітхнула я, зчіпляючи пальці в замок, — І це правильно, ти маєш право на свої емоції. І я не прошу тебе довіряти мені просто так. Бо довіра — то така річ, яку дуже важко здобути. Це справжня винагорода для людини, якій ти довіришся. Колись потім, не зараз… Але, знаєш, мені би хотілося заслужити твою довіру… Чекай! — я підняла руку, зупиняючи його порив щось сказати, щось образливе, якщо судити по виразу його обличчя. — І причина тому не зарплата, яку мені платить твій батько. Я можу виконувати свої обов’язки твоєї няні і без того, аби бути твоїм другом. Просто ти нагадуєш мені одну дівчинку, яку я знала… І яка теж переживала проблеми в родині. Їй тоді ніхто не допоміг, а ти… Я би хотіла допомогти тобі в пам’ять про цю дівчинку, чиї батьки розлучилися, коли вона була трошки старшою за тебе…

— Що з нею сталося? — дуже тихо запитав хлопчик.

— Вона виросла, але так і не навчилася відкриватися людям, — сумно посміхнулася я, знов склавши руки на колінах. — То ми можемо спробувати поговорити про прохання твого батька?

Богданчик зітхнув і сів на стілець поруч. Мені було так його шкода… Маленьки, тендітний, як горобчик, з густим волоссям, що падало йому на очі, і з такими ж гарними очима, як в його батька і старшої сестри. Самотній маленький хлопчик…

— Я не хочу кудись ходити з ними обома, — зовсім тихо прошепотів він. — Вони знову посваряться при сторонніх людях, розумієш? Мама буде робити сторіс для інсти, селфі… Змушуватиме мене фоткатися…

— Ти не любиш фотографуватися? — запитала я, коли він замовк, шукаючи слова.

— Ненавиджу! — гарячково скрикнув він і одразу ж зіщулився.

— Це нормально, правда. Тобі нема чого соромитися, ми всі ненавидимо робити те, що нам не подобається, але нас змушують це робити, — підбадьорливо посміхнулася я. — Якщо хочеш, то я можу сказати про те, що ти не любиш фоткатися твоїм мамі і татові.

— Ти правда це зробиш? — здивування в погляді малого було таким непідробним, що я відчула непереборне бажання сходити на кухню, попросити сковорідку і з усієї сили клепнути по лобі спочатку Довженка, а потім — Міланочку. Та для малого я стримала емоції і лише кивнула, спостерігаючи, як по його личку розпливається посмішка.

— Серйозно, я просто сьогодні це скажу твоєму татові, а коли приїде мама — їй теж. Домовилися? — дочекавшись, доки малий кивне, я продовжила. — А ти тим часом подумаєш, чого би ти ще хотів, окрім того, аби на тебе не тицяли об’єктивом?

— Прямо усе, що захочу? — Богдан аж підстрибувати на стільці почав.

— Ну, в рамках кримінального кодексу і законів фізики, але так, усе. До речі, я вже сказала твоєму татові, що ти хочеш у парк динозаврів і любиш піратів.

— І що він? — малий наче й забув, що щойно ледь не плакав, його очі горіли передчуттям чогось казкового.

— Сказав, що обов’язково внесе цей пункт в свій планувальник розваг. Тому давай подумаємо, що ти ще хочеш, добре?

Богданчик загорівся цією ідеєю. Увесь день ми вигадували розваги для їхнього сімейного відпочинку. Я підбадьорювала малого, як могла, а сама думала про те, як говорити з Довженком сьогодні увечері, аби донести думку про те, що Богдану, в першу чергу, потрібні тато і мама, а не ілюзія щасливої родини в сторіс його мамці. І, врешті, зрозуміла, що не обійдуся без маминої поради...