10. "Він платить тобі, щоб ти була зі мною..."

— Богданчику, ти пам’ятаєш, я говорила, що я няня для твого тата, а не для тебе? — запитала я, схиляючись над малим, який саме завершував розмальовку.

— Мгм, — муркнув той, вносячи останні штрихи в малюнок “Чорної перлини” на гребені бурхливої хвилі, що от-от мала би провалитися в глибини морські.

Для мене було дивиною, що цей далеко не новий фільм мав такий вплив на малого. На свої шість хлопчик демонстрував зацікавленість в більш дорослих захопленнях. І пірати, їх “доросла” репрезентація в маскультурі, були чи не найбільшим його захопленням. Мене дивувало це, я ж-бо чекала дитячих інтересів в дитини, що було би очевидно. Але цей шестирічка жонглював морською термінологією, якої встиг нахапатися з відео на Ютубі.

І ось зараз він розмальовував пейзаж бурхливого моря, в якому боролася проти хвилі “Чорна перлина”.

— Дуже гарно, — похвалила я, ані трохи не кривлячи душею — Богданчик дійсно старався, жодного разу навіть за лінії контуру не вийшов. — Хочеш, повісимо малюнок в рамку коло твого ліжка?

— Хочу! — кинувся малий, радісно посміхаючись, а потім перепитав, — То що ти мала на увазі, коли про няньку для татка питала?

— Лише те, що тато попросив дещо в тебе запитати, бо він трошки зайнятий сьогодні і дуже пізно приїде, — максимально нейтрально відповіла я, обережно вирізаючи щойно розмальований малюнок з журналу. — Принеси, будь ласка, рамку зі столу. Пам’ятаєш, де вони лежать?

Мама порекомендувала метод, який використовували її співробітниці, аби привчати підопічних до акуратності. А саме — визначити місце для кожної речі і завжди повертати її туди, де вона має бути. При чому, залучита своїх вихованців до цього саме ось таким ненав’язливим способом. З Богданчиком це не дуже спрацьовувало, але мама казала не здаватися, бо для цього потрібен час. Тож я просто чекала, доки малий сам пішов до столу, пошукав в ящику і радісно притягнув мені рамку.

— Що тато хотів запитати? — ми вдвох повільно розбирали рамку, аби запхати під пластик — жодного скла, яке могло би розбитися — малюнок.

— Наскільки я знаю, твій тато бере невелику відпустку, аби провести час із тобою і твоєю мамою, коли вона приїде сюди. І він цікавився, чи є в тебе якісь побажання. — я намагалася говорити спокійно, ніби нічого дивного чи незвичного в цьому не було. Ну, приїде ця горе-матір, яка кинула дитину…

Та Богданчик все рівно засмутився. Це було помітно по тому, як він увесь ніби згас, опустив погляд сумних оченят і важно, зовсім не по дитячому, зітхнув. Лише хвилину тому він просто сяяв, з нетерпінням чекаючи, коли картинка займе своє місце в тій колекції піратських розмальовок, що заполонила стіну поряд з його ліжком, а тепер він відсторонено дивився кудись собі під ноги.

— Все добре? — запитала я, помітивши цю зміну настрою.

— Так, — відповів малий, але навіть я, яка ніколи з дітьми справи не мала, чула в цьому короткому “так” зовсім протилежне. Я мала би щось із цим робити. Хороша няня, та будь яка, знала би, що саме. Але я… Я мусила покладатися на інтуїцію.

— Богданчику, послухай, — почала я, відклавши недороблену рамку вбік, і повернувшись до нього, — Я… Я розумію, що ми надто мало знайомі, аби ти довіряв мені, по справжньому довіряв, але… Але я щиро хочу, аби ми подружилися…

— Бо він платить тобі, вби ти була зі мною? — в голосі дитини чулися такі сильні розпач і недовіра, що мені стало фізично боляче. — Як і всім іншим!

— Ось про це я й кажу, ти поки не довіряєш мені…

— І не збираюся! — малий відштовхнув мою руку, якою я спробувала пригладити його волосся.