8. Няня для "ходячої катастрофи"

Я втомлено впала на ліжко. Ноги гуділи так, наче я щойно пробігла марафон, і от-от повторю долю першого в світі марафонця, а саме — віддам душу усім можливим богам цього світу. Окрім ніг, в мене боліло приблизно все, причому максимально різноманітно: спину заклинило, руки трусилися, голова тріщала, язик… В мене навіть язик болів!

Чому ніхто не повідомив, що догляд за активною дитиною шести років — така марудна та важка справа? Я відчувала, як стаю чайлдфрі просто щосекунди, клітина за клітиною переповнюючись впевненістю, що ніколи, ні за що, навіть під страхом смертної кари, я не захочу дітей. Ні, дякую, нехай про генофонд нації турбується хтось інший, хто завгодно! Без мене!

А ще я переповнювалася повагою, захватом, навіть поклонінням і благоговінням перед людьми, які тих дітей виховують. Не власних, тут ще більш менш можна списати на гормони, материнський інстинкт та банальне “куди ми подінемося із підводного човна”. Ні, я благоговіла перед тими святими людьми, які обирали собі професії вчителя, вихователя, няні. Щовечора, падаючи в ліжко без задніх, а часто — і без передніх ніг — я уявляла, як закінчиться ця авантюра, я отримаю спочатку роль, а потім і гонорар, і роздам його всім співробітницям маминої агенції. А потім відкрию фонд допомоги всім, хто спалює нерви, виховуючи чужих дітей. А потім — безпробудно засинала до ранку. Ну, як засинала… Вимикалась, мов старий глючний комп’ютер, на якому запустили “Майнкрафт”.

Від “Майнкрафта” око в мене теж сіпалося. І від “Роблокса”. І від пекельної суміші якихось Кетнепів, Соніків, Блискавок Маквінів, Хаггі Ваггі і інших ніби як дитячих розважанок, які заполонили мозок Богданчика. Малий був молодшим від мене лише на дванадцять років, а за відчуттями — на три життя, і я вперше усвідомила значення виразу “різниця поколінь”. Я не розуміла цього малого! Я відчувала себе занадто старою, відсталою і, що було найстрашнішим, “неприкольною”. Жах!

Так, я лишилася його нянькою. Вже тиждень ця посада була моєю. Як би я не злякалася тоді, коли Довженко з’явився на порозі дитячої і був атакований мною, вірніше — робо-мишою, яку, виявляється, звали Техномаус — та я змогла впевнено посміхнутися, наче не було нічого дивного в тому, що я сиджу на підлозі, і, певно, від несподіванки, запросила його приєднатися до нашої гри. Богданчик тоді зацікавлено поглянув спочатку на мене, потім — на батька. Схоже, я дещо зламала його уявлення про світ, в якому, як він вважав, няньки не сидять на підлозі і вже точно не пропонують роботодавцю пограти в іграшки. І, як потім пояснила Орися, саме цей погляд остаточно переконав Довженка в правильності його вибору. Він відмовився, пояснивши, що має деякі справи, і пішов, побажавши нам весело провести час.

— Тато зі мною не грається, — сумно відказав малий, щойно двері за його батьком зачинилися. — Каже, що йому ніколи…

— Скоріше за все, так і є, — намагаючись говорити рівно і без оцінок, відповіла я. — Він у тебе дуже зайнята людина, ти ж знаєш, так? — дочекавшись, коли малий кивне, я продовжила, — Саме тому йому потрібна нянька. Не тобі, ти правильно сказав, а йому.

— Він же дорослий! — малий попався на цю приманку і продовжив той наш діалог, — Хіба дорослим потрібні няні?

— Звичайно! — я намагалася говорити максимально серйозно. — Няня потрібна, щоб допомагати дорослому, коли в нього надто багато роботи. Хто ж буде нагадувати, що дорослий має обов’язки перед своїми рідними?

— Типу… Ти йому нагадуватимеш, щоб він зі мною грався, чи що? — Богданчик, схоже, не вірив в те, що почув.

— Ну так! А ще виконуватиму ту роботу, за яку ти будеш на нього ображатися, ну, наприклад, нагадуватиму тобі, що слід поставити іграшки на місце, вмити зранку личко…

— Фу! — скривився малий, а потім розреготався. — Ну смішна! Ти мені подобаєшся. Як тебе звуть?

То була перша і єдина поки що нормальна спокійна розмова з малим. Після якої мене запросили до кабінету. Слід було підписати контракт, заборону на розголошення будь-якої інформації про клієнта. Потім мені показали мою кімнату, що була поруч з Богданчиковою, і відпустили додому збирати речі. Я попросила хвилинку, аби попрощатися з малим, пообіцяла продовжити нашу гру наступного дня, і поїхала до себе, відчуваючи цілу гаму різноманітних емоцій.

В останній вечір удома, ми втрьох — я, мама і Орися — проговорили до післяпівночі. Орися розповіла, що її батька приємно вразила наша гра Техномаусом буквально за пару хвилин після моєї появи в кімнаті малого. Богданчик, у притаманній йому манері, трохи потріпав батькові нерви під час вечері, і Орися скоренько втекла до того, як батько повісив малого на її плечі. Вона посміювалась, розповідаючи, які жахи на мене чекають. Я, вже побачивши її брата, переконалася, що подруга не перебільшує. Мама ж… Мама спокійно, ніби між іншим, інструктувала мене і далі, налаштовуючи на робочий режим. Я її розуміла — врешті, це назва її агенції красувалася на моїх рекомендаціях.

Наступного ранку я повернулася до особняка Довженків, везучи за собою валізу з речами, які ми відідбрали для цієї ролі. На дні валізи, під одягом, що годився ресепектабельній няні Ксенії Сергіївні та косметичкою, лежали мої улюблені домашні капці з заячими вушками та кігурумі- корова, а також плед у вигляді акули. Для можливих нічних виходів за межі кімнати я мала максимально пристойний домашній убір — халат, що виглядав, скоріше, як довга плюшева сукня з широкими рукавами і високим коміром, а також зручні капці їй в тон. Та за зачиненими дверима тимчасово моєї кімнати я хотіла відчувати комфорт і затишок, відпочиваючи увечері в моїх улюблених речах, читаючи книгу чи переписуючись з друзями.

Тричі ХА! До того моменту, як я вирубалася від утоми, моїх сил ставало лише на те, аби зняти фальшиві окуляри, розплести затягнуте у вузол волосся… І впасти на ліжко, знов і знов запитуючи себе, як я взагалі погодилась на цю авантюру.

Богданчик був ходячою катастрофою. Ні, він не був якимось монстром чи злим дитям. Він не робив шкоди навмисне, не виявляв жорстокість чи якісь негативні риси. Він просто був активним. Настільки активним, що зайчик зі старої реклами Дюрасел відпочивав в стороні. Ця дитина була скрізь, букально скрізь. Мільярд справ, тисяча слів на хвилину, по питанню в секунду. Він кудись мчав, щось робив, хотів одночасно все і зразу… Іноді здавалося, що коло мене два десятки дітей, а не один Богданчик. Він абсолютно точно не був схожим на тих вихованих дітей з фільмів. Він був чортеням.