8. "Він платить тобі. щоб ти була зі мною..."

— Богданчику, ти пам’ятаєш, я говорила, що я няня для твого тата, а не для тебе? — запитала я, схиляючись над малим, який саме завершував розмальовку.

— Мгм, — муркнув той, вносячи останні штрихи в малюнок “Чорної перлини” на гребені бурхливої хвилі, що от-от мала би провалитися в глибини морські.

Для мене було дивиною, що цей далеко не новий фільм мав такий вплив на малого. На свої шість хлопчик демонстрував зацікавленість в більш дорослих захопленнях. І пірати, їх “доросла” репрезентація в маскультурі, були чи не найбільшим його захопленням. Мене дивувало це, я ж-бо чекала дитячих інтересів в дитини, що було би очевидно. Але цей шестирічка жонглював морською термінологією, якої встиг нахапатися з відео на Ютубі.

І ось зараз він розмальовував пейзаж бурхливого моря, в якому боролася проти хвилі “Чорна перлина”.

— Дуже гарно, — похвалила я, ані трохи не кривлячи душею — Богданчик дійсно старався, жодного разу навіть за лінії контуру не вийшов. — Хочеш, повісимо малюнок в рамку коло твого ліжка?

— Хочу! — кинувся малий, радісно посміхаючись, а потім перепитав, — То що ти мала на увазі, коли про няньку для татка питала?

— Лише те, що тато попросив дещо в тебе запитати, бо він трошки зайнятий сьогодні і дуже пізно приїде, — максимально нейтрально відповіла я, обережно вирізаючи щойно розмальований малюнок з журналу. — Принеси, будь ласка, рамку зі столу. Пам’ятаєш, де вони лежать?

Мама порекомендувала метод, який використовували її співробітниці, аби привчати підопічних до акуратності. А саме — визначити місце для кожної речі і завжди повертати її туди, де вона має бути. При чому, залучита своїх вихованців до цього саме ось таким ненав’язливим способом. З Богданчиком це не дуже спрацьовувало, але мама казала не здаватися, бо для цього потрібен час. Тож я просто чекала, доки малий сам пішов до столу, пошукав в ящику і радісно притягнув мені рамку.

— Що тато хотів запитати? — ми вдвох повільно розбирали рамку, аби запхати під пластик — жодного скла, яке могло би розбитися — малюнок.

— Наскільки я знаю, твій тато бере невелику відпустку, аби провести час із тобою і твоєю мамою, коли вона приїде сюди. І він цікавився, чи є в тебе якісь побажання. — я намагалася говорити спокійно, ніби нічого дивного чи незвичного в цьому не було. Ну, приїде ця горе-матір, яка кинула дитину…

Та Богданчик все рівно засмутився. Це було помітно по тому, як він увесь ніби згас, опустив погляд сумних оченят і важно, зовсім не по дитячому, зітхнув. Лише хвилину тому він просто сяяв, з нетерпінням чекаючи, коли картинка займе своє місце в тій колекції піратських розмальовок, що заполонила стіну поряд з його ліжком, а тепер він відсторонено дивився кудись собі під ноги.

— Все добре? — запитала я, помітивши цю зміну настрою.

— Так, — відповів малий, але навіть я, яка ніколи з дітьми справи не мала, чула в цьому короткому “так” зовсім протилежне. Я мала би щось із цим робити. Хороша няня, та будь яка, знала би, що саме. Але я… Я мусила покладатися на інтуїцію.

— Богданчику, послухай, — почала я, відклавши недороблену рамку вбік, і повернувшись до нього, — Я… Я розумію, що ми надто мало знайомі, аби ти довіряв мені, по справжньому довіряв, але… Але я щиро хочу, аби ми подружилися…

— Бо він платить тобі, вби ти була зі мною? — в голосі дитини чулися такі сильні розпач і недовіра, що мені стало фізично боляче. — Як і всім іншим!

— Ось про це я й кажу, ти поки не довіряєш мені…

— І не збираюся! — малий відштовхнув мою руку, якою я спробувала пригладити його волосся.

***

Я важко зітхнула, ледь стримуючись, аби не закотити очі і не лайнуся вголос. “Тримайся! — промовив внутрішній голос, — Він лише дитина, батько якої вічно зайнятий, а матір десь в чорта на рогах!.

І раптом усвідомила в чому корінь проблеми. Я згадала себе, в ті часи, коли мій власний батько щойно пішов від нас. Я не вірила нікому, бачила скрізь ворогів, які хотіли влізти в нашу трагедію і як слід попорпатися в ній. Я не відчувала підтримки, я відчувала себе нікому не потрібною, зайвою і нещасною. Так, мені тоді було вісім, так, ми не мали купи грошей, як цей малий. Але я теж мала одного з батьків, якого вічно не було вдома через роботу і іншого, який мене зрадив.

— Я розумію, що ти сердишся зараз на всіх, — зітхнула я, зчіпляючи пальці в замок, — І це правильно, ти маєш право на свої емоції. І я не прошу тебе довіряти мені просто так. Бо довіра — то така річ, яку дуже важко здобути. Це справжня винагорода для людини, якій ти довіришся. Колись потім, не зараз… Але, знаєш, мені би хотілося заслужити твою довіру… Чекай! — я підняла руку, зупиняючи його порив щось сказати, щось образливе, якщо судити по виразу його обличчя. — І причина тому не зарплата, яку мені платить твій батько. Я можу виконувати свої обов’язки твоєї няні і без того, аби бути твоїм другом. Просто ти нагадуєш мені одну дівчинку, яку я знала… І яка теж переживала проблеми в родині. Їй тоді ніхто не допоміг, а ти… Я би хотіла допомогти тобі в пам’ять про цю дівчинку, чиї батьки розлучилися, коли вона була трошки старшою за тебе…

— Що з нею сталося? — дуже тихо запитав хлопчик.

— Вона виросла, але так і не навчилася відкриватися людям, — сумно посміхнулася я, знов склавши руки на колінах. — То ми можемо спробувати поговорити про прохання твого батька?

Богданчик зітхнув і сів на стілець поруч. Мені було так його шкода… Маленьки, тендітний, як горобчик, з густим волоссям, що падало йому на очі, і з такими ж гарними очима, як в його батька і старшої сестри. Самотній маленький хлопчик…

— Я не хочу кудись ходити з ними обома, — зовсім тихо прошепотів він. — Вони знову посваряться при сторонніх людях, розумієш? Мама буде робити сторіс для інсти, селфі… Змушуватиме мене фоткатися…

— Ти не любиш фотографуватися? — запитала я, коли він замовк, шукаючи слова.

— Ненавиджу! — гарячково скрикнув він і одразу ж зіщулився.