7. Шалена миша

Я нестямилася від радості. Але, звісно, не подала виду. Пам’ятала, як Орися попереджала щодо недоцільності усмішок у присутності її батька. Тому лише кивнула з виразом спокійної впевненості.

 — Дякую за вашу довіру, — промовила я. 

 — Мабуть, ви хочете познайомитися зі своїм вихованцем? — сказав Довженко. — Ходімо, я проведу вас до Богдана. 

 — Так, залюбки, — я все ж усміхнулася, але лише кінчиками губ. За спиною свого батька Орися показала мені великий палець. Отже, все йде за планом.Тепер потрібно лише знайти спільну мову з малим. Але думаю, нічого складного в цьому не буде…

Слідом за господарем будинку я підійшла до дверей,  прикрашених наліпками якихось мультяшних героїв. 

 — Мені треба здійснити важливий дзвінок, — сказав Довженко. — Тому я вас залишу. Після розмови підійду глянути, як у вас із Богданом справи. Знайомтесь, почувайтесь як удома…

“... і не забувайте, що ви в гостях…” — мимоволі продовжила я. Подумки, звичайно. 

 — Так, не хвилюйтесь, думаю, ми  чудово знайдемо спільну мову з вашим сином, — запевнила я, і Довженко пішов до свого кабінету.

 Я постукала в двері. Пам’ятала з настанов мами, що, незважаючи на вік дитини,  важливо поважати її право на особистий простір. 

 — Привіт, — сказала, не почувши відповіді, і зробила крок досередини. Побачила простору кімнату з ліжком у вигляді спортивної машини, яскравими пуфами. розкиданими у безладі, разом з купою іграшок. Але хлопчика ніде не було видно. Я побачила двері — мабуть, ванну кімнату, і подумала, що Богдан може перебувати там.

“Ну нічого, почекаю”, — я підійшла до стола, на якому лежав малюнок. Хлопчик досить вправно зобразив бурхливе море і корабель на гребені хвилі. На щоглі розвівався чорний прапор з черепом і перехрещеними кістками. 

“Отже, він захоплюється піратами,” — я відчула себе прямо Шерлоком Голмсом…

Поки я роздивлялася малюнок, раптом позаду мене почувся якийсь шурхіт. Повернула голову і побачила мишу, котра швидко наближалася до мене. Я верескнула і заскочила на стільчик, що стояв поблизу столу. Миша заходилася бігати навколо стільчика, тицяючись в його ніжки.

“Зараз полізе нагору”, — подумала я. Але тваринка продовжувала так само хаотично рухатися підлогою. Щось у її поведінці здалося мені підозрілим. Вона зовсім не боялася людини. Я схопила зі столу коробку з конструктором, витрусила деталі “Лего”, примірилась і накрила шалену мишу коробкою. Вона якусь мить пошурхотіла там, а потім затихла. 

 — Обережніше! — почувся невдоволений хлоп’ячий голос. — Ти її поламаєш! Знаєш, скільки вона коштує?

Підняла очі і побачила, що дверцята шафи відчинились, і звідти з’явився гарненький хлопчик зі світлим кучерявим волоссям і темно-карими очима, дуже схожий на свого батька. У руках він тримав маленький пульт дистанційного управління. 

 — Так вона несправжня? — я насупилася і швиденько злізла зі стільця.

Малий тим часом відняв коробку і взяв мишу в руку.

 — Наче ціла, — пробурмотів він.  — Ну, добре, що ти коробкою її накрила. А от попередня стільцем кинула. Ну, правда, її зразу й вигнали… Тато вирішив, що вона неврівноважена…

 — Попередня няня? — уточнила я. 

 — Ага, — він похмуро глянув на мене. — Я казав тату, що мені не потрібні няні, бо я вже великий. Але він мене не слухає…

 — Ой, ми не познайомились, — дійшло до мене. — Ти Богдан, вірно? А я — Ксенія Сергіївна. 

 — Мені все одно, як тебе звати. — сказав Богдан вперто. — Все одно ти тут надовго не затримаєшся.

 — Але ж тобі  краще, щоб я затрималася. — відповіла я. — Бо якщо ти не хочеш, щоб я була нянею.,я можу бути… ну, наприклад, твоїм другом…

 — Так не буває, — він похитав головою, але вже не виглядав таким наїжаченим. 

 — Ну, ми можемо спробувати, а якщо не вийде, то нічого страшного, — запевнила я.  — Можна подивитися? — і вказала на іграшкову  мишу. 

Богдан, трохи повагавшись, простягнув мені її разом із пультом.

 — Отак натиснути —  і вона їде прямо. А так — назад, а так — вбік, — проінструктував він. 

Я кивнула і опустила іграшку на підлогу.  Потім натиснула на одну кнопку, і миша швидко помчала вперед.

 — Завертай! — вигукнув Богдан.

Я натиснула на іншу кнопку, миша зробила крутий віраж і… врізалася в чоловічі кімнатні капці, які несподівано з’явилися біля дверей.

Підняла голову і побачила власника капців, котрий здивовано витріщався на мене.  За голосними вигуками Богдана не почула, як двері відчинилися, і Довженко увійшов досередини. Відчула, що червонію. 

“Ну, правда, її зразу і вигнали…” — згадала слова Богдана про свою попередницю.

Що ж, тепер він і про мене зможе розповідати те ж саме…