6. "Місце ваше!"

Я чекала чого завгодно, коли входила до особняку: мармуру і позолоти, купу антикваріату і різноматіних дизайнерських штук, які, на мою думку, мали би заповнювати увесь простір булинку від підлоги до стелі. Можливо, навіть, портрет власника будинку в стилі Енді Ворхолла на всю стіну. Але опинилася в інтер’єрі, що більше нагадував будиночок десь на краю світу, в горах, там, де верхівки дерев шкрябають хмари. Багато деревини, багато речей ручної роботи — око зачепилося за вишиті серветки на журнальному столику, в’язані пледи на диванчиках біля камину в холі. Коло підніжжя масивних дерев’яних сходів, що вели на другий поверх, мене чекала Орися. Її підбадьорлива посмішка надала мені сміливості, що було покинула мене, доки я йшла доріжкою до дверей. Я приязно всміхнулася їй, елегантно схиливши голову до плеча.

— Вітаю, мене звуть Ксенія Сергіївна Петренко, — ми вирішили не змінювати моє ім’я, лише прізвище, — Я на співбесіду до пана Мирослава, а ви?..

— Його старша донька, Орися. Батько вже чекає на вас, — Орися прекрасно відігравала першу зустріч, і я мимоволі рівнялася на неї.

Ми вирішили включитися в цю гру, щойно я переступлю поріг їхнього дому, аби до зустрічі з Мирославом я вже “увійшла в ритм”. Ми і раніше з Орисею відігрували ролі в побуті — це достобіса чудове тренування акторської майстерності. І подруга знала — мені потрібно кілька хвилин, аби впіймати хвилю натхнення і імпровізувати максимально легко. Тож я була вдячна подрузі за це. Ми мило спілкувалися з нею, підіймаючись сходами, так, ніби вперше зустрілися. Я похвалила прекрасний інтер’єр дому — те, що встигла побачити. Орися відповіла, що це — побажання її батька, що обожнює речі, зроблені вручну. Я не знала про це, ми ніколи не говорили про такі подробиці стосовної її батька. Але чомусь ця інформація приємно вразила мене — я згадала, як бабуся старанно прикрашала нашу квартиру вишитими серветками і в’язаними пледами навіть в періоди, які я з жахом згадувала, як “голодні”. І така любов до цих милих домашніх саморобок в людини, яка буквально гребе гроші лопатою, перетворюючи будь яку ідею в золотий потік, мене дуже потішила.

— Батько в кабінеті, — Орися підбадьорливо мені посміхнулася, і штовхнула двері, переступаючи поріг затишної кімнати, — Тату, пані Ксенія Петренко приїхала. Мені піти чи побути з вами?

— Лишайся, — втомлено відповів Довженко, підіймаючи голову від якихось паперів. Я з жахом упізнала стосик моїх фальшивих рекомендацій. — Вітаю, Ксеніє…

— Сергіївна, — тримаючи образ, я ввічливо посміхнулася і зробила кілька кроків вперед, простягуючи руку для привітання.

На одному з майстер-класів колись говорили, що жінці в десятки разів простіше зіграти впевненість. Варто лише простягнути руку для рукостискання, максимально чоловічим жестом. Ми з Орисею кілька місяців знайомилися з хлопцями на вулиці, тренуючи цю майстерність, тому зараз моя рука не тремтіла і не пітніла — звичайне привітання двох рівноправних особистостей.

Орисин татко, схоже, був вражений. Він машинально підвівся з-за столу, простягнув у відповідь свою руку. Рукостискання було формальним, але люб’язним. “Не тисни надто сильно, — нашіптував мені внутрішній голос, — Не тримай руку довго. Секунда, аби струснути руку, буквально по сантиметру вгору і вниз. І розтискай пальці сама” — я забрала руку і злегка кивнула,

— Гм… Я… Я читав ваші рекомендації..— Довженко виглядав спантеличеним, ніяково змахнувши затиснутими в лівій руці паперами. — Приємні враження, якщо чесно, і…

— Тату, ти б запропонував присісти пані Ксенії, — підкреслено спокійно запропонувала Орися, та я бачила, як їй важко стримувати сміх.

— Ох! Точно, перепрошую! Так, будь ласка, — він вказав рукою на крісло біля свого столу. — Я зовсім запрацювався, — посмішка, яка раптом осяяла його обличчя, була зовсім безпомічною, як у людини, яка дуже довго не спала і ще довше не дозволяла собі розслабитися.

А ще вона була дуже привабливою, і я зрозуміла, чого він і досі користується увагою від дівчат мого віку, та й в цілому, чоловіком він був привабливим, Орися, яку я вважала красунею, була схожа на нього, як дві краплі води.

Я мовчки кивнула, ніби приймаючи до уваги його пояснення. Злегка всміхнулася кутиками губ — мене похвалили, як няньку, відмітили моє резюме. Але ж я профі, тому посмішка миттєва і стримана — я ж-бо профі! Принаймні, саме таке враження я маю справляти…

— Скажіть, будь ласка, як у такому віці ви маєте такий послужний список? — Довженко опанував себе і ставив цілком логічні питання.

— Все дуже просто, — я відповідала як людина, що знає собі ціну і пишається своїми досягненнями — впевнено, без зайвої скромності, але не підкреслено пихато. Просто констатуючи факт, — Я рано почала працювати, тому і маю стаж в десять років. Якщо вас цікавить, чому я почала працювати нянею одразу по досягненню повноліття — то відповід проста. Мій батько лишив нас з мамою, коли мені було вісім, — ми вирішили лишити мою біографію, лише трохи прикрасити її, — І щойно я змогла, то стала до роботи. Кар’єру няні обрала випадково — мамина подруга саме переживала розлучення з чоловіком, потрібно було допомогти з дитиною, доки пані Наталя працювала, аби забезпечити сім’ю. На диво, я втягнулася, — я легенько всміхнулася, не йому, а ніби-то своїм думкам, — Ну і пані Наталя саме почала свій бізнес, тому я, можна сказати, старійшина в агенції “Наталі”.

Мама запропонувала переплести мою фальшиву біографію з реальною, тому брехати легко і натхненно, граючи роль однієї з перших нянь в агенції з підбору персоналу моєї власної матері, мені було настільки легко, що я мало не повірила сама собі, що десять років тому моя мама запросила мене глядіти мене ж! Отакі перипетії ми вигадали, сидячи втрьох на кухні в мами, доки вона підписувала рекомендаційні листи з власної агенції.

— Вражає, насправді, — максимально дипломатично відповів на мій монолог Довженко. — Знаєте, так дивно… Ви говорите, що стали на цей шлях через необхідність, а не тому, що любите дітей чи якась інша маячня про покликання і долю.