5. "Потрібна доросла няня"

Я дивилася на себе в дзеркало і не впізнавала. Моє волосся було гладко зачесане і зав’язане в акуратний пучок, на обличчі мінімум косметики, скромний сірий костюм з гольфиком під горло та спідницею нижче колін — усе це робило мене  на вигляд старшою свого віку. 

 — Добре, але цього недостатньо, — Орися крутилася навколо мене з пензликами і шпильками, як художник навколо недописаного полотна.  — Ти все одно виглядаєш занадто юною! 

 — Може, мені намалювати зморшки? — несміливо запропонувала я. 

Орися виявилася не в захваті від цієї пропозиції. 

 — Треба сховати очі, от що ми зробимо!  — вона порилася в своїй сумочці і дістала окуляри  в чорній строгій оправі і з ледь затемненими скельцями. — Це в мене були на випадок, якщо я хотіла здаватися соліднішою, в них прості скельця, але хто це перевірятиме? 

Орися начепила на мене окуляри і востаннє пройшлася по обличчю пухівкою з пудрою. 

 — Ну, тепер можна повірити, що тобі двадцять вісім!  — задоволено сказала я. 

Хоча ми спочатку хотіли написати в документах, що мені сорок років, моя мама була категорично проти. 

 — Ксеню, ну не виглядаєш ти моєю ровесницею, — сказала вона.  — А якщо робити професійний грим, то Довженко побачить, він же режисер. І вижене тебе під три чорти…

 — Він казав Орисі, що потрібна доросла няня, — зітхнула я. 

 — Додамо тобі десять років. У двадцять вісім зараз деякі жінки виглядають на двадцять, — мама суворо поглянула на мене. — Я сподіваюся. ти не наробиш дурниць…

 — Ні, чесно, — запевнила я. — Просто хочу довести, що я хороша актриса…

***

Орися ще раз перевірила усі мої документи. 

 — Тепер я поїду додому, — сказала вона. — Не можна, щоб нас бачили разом. 

Це було схоже на якийсь шпигунський фільм, і я засміялась.

 — Тобі треба бути серйозною, — осмикнула вона мене. — Якщо будеш на співбесіді дуже веселитися, можеш не сподобатися батькові. Одну з кандидаток він уже забракував за те, що вона занадто кокетливо до нього усміхалася. 

 — Справді? — я почувалася спателичено. — Лише через усмішку забракував?

 — Ага! Якби ти знала, скільки цих дівчат намагалося спокусити його. Їхньою головною задачею було потрапити в ліжко режисера. Але він за роки роботи бачить таких наскрізь. Тому будь серйозна і поводься як профі. Ти прочитала ті книги, що їх дала твоя мама?

 — Так, — кивнула я, хоча ті педагогічні посібники виявилися вкрай нудними, і я лише завчила з них кілька розумних термінів, щоб було чим пускати пил в очі Довженку.  — А які він питання задавав попереднім кандидаткам?

 — Та нічого особливого, не переймайся. Головне — пам’ятати, що ні в якому разі на Богданчика не можна піднімати голос, не можна сварити його, а тим більше не допускати рукоприкладства. Як цей малий бандюк не буде тебе провокувати, ти маєш бути незворушна, немов кам’яний Будда.

 — Ну, я спробую… — сказала я.

 — Значить, я доберуся додому, а ти трохи почекай і теж приїзди, краще за хвилин п’ять до призначеного часу. Батько не любить непунктуальних людей. І ще оце, — вона дістала з сумки флакончик парфумів  — “Шанель №5”. Як на мене. геть нафталіновий, але таточку подобається.  Кажуть, нам підсвідомо подобаються люди, які мають приємний, на нашу думку, запах. Тож попшикайся ними, це буде ще один бал на твою користь. Ну все, бувай, до зустрічі у нас вдома!

Вона обняла мене, і за мить двері  моєї кімнати в гуртожитку зачинилися.

Я прочекала півгодини, аби дати фору Орисі, а потім  вирішила, що мені теж уже пора. Раптом у центрі будуть пробки, і я запізнюсь? Краще взяти таксі. Певно, воно зможе повезти мене іншим шляхом у разі чого…

Я вийшла із кімнати, стала замикати двері і тут же зіткнулася із своїим одногрупником Вадиком. 

 — Добрий день, — сказав він ввічливо. — А ви до кого?

Тут я повернулася до нього і зняла окуляри.

 — Ксень, я думав, що до тебе мати прийшла… Чи тітка… — здивовано сказав Вадик. — А ти чого так?

  — Потрібно для ролі, — пояснила я і швидко пішла до виходу. 

Він усе ще стояв на тому самому місці і витріщався мені вслід.

“Треба, мабуть, у мами гримуватися, — подумала я. — Щоб ніхто тут у гуртожитку не розкрив моє інкогніто…”

Коли таксі під’їхало до шикарного будинку Довженка, я відчула, що у мене підкошуються ноги. Як тоді, на сцені, коли я зізнавалася йому в коханні. Але я кілька разів глибоко вдихнула, видихнула і рішуче натиснула на кнопку дзвінка біля хвіртки…