4. "На великий екран через дитячу"

— Скажи мені, моя люба, навіщо ти витягла бланки з сейфу? — мама іронічно всміхнулася і елегантно сіла в крісло за столиком кафе, де ми зустрілися з нею, як і завжди в суботу.

Після нашої розмови з Орисею минуло вже чотири дні, і ми вдвох старанно підробляли рекомендаційні листи, аби я могла зіграти головну роль в цьому театрі абсурду, що ми запланували. Буквально вчора я повернулася до рідного дому, аби, доки мама відсутня на роботі, тихцем витягти потрібні бланки з сейфу в її кабінеті. Я вважала, що зробила все непомітно, але мамин вигляд просто кричав, що десь я таки спалилася.

— Нічого не хочеш мені розповісти? — мама все так само іронічно посміхалася, та в її очах я бачила справжню тривогу. Хто знає, що вона собі вже навигадувала.

Я відчула, як мої щоки червоніють, наче хто сипнув жаром в обличчя. Брехати мамі… Навіть в страшному сні я не могла того уявити, особливо після всього, що ми з нею пережили через брехню мого татка. Не сказати їй про щось я могла, але брехати, дивлячись в очі… Я важко зітхнула, ховаючи обличчя в долоні.

— Мамо, я… Я не можу тобі сказати… Просто повір, що я не планую нічого незаконного, — промовила я і усвідомила, що якраз таки підробка документів, навіть таких — ой яка незаконна. — Дідько, це не правда…

— Мені варто хвилюватися сильніше, ніж я вже хвилююся? — дуже спокійно запитала вона, та я чула в її голосі приховану паніку.

Пам’ять запопадливо підсунула мені згадку десятирічної давнини. Мама тим самим тоном повідомляє мені, що батько більше не повернеться додому, тому що тепер в нього інша сім’я. А потім я дзвоню в двері квартири сусідки, тому що вона непритомна падає на кухні. Тоді я дізналася значення слова “інфаркт” і ледь не втратила маму. Ну, ні, слід розказати правду, бо вона явно менш травматична, ніж те, що мама там собі навигадувала.

— Ми з Орисею хочемо влаштувати мене на роботу до її батька! — видихнула я, з острахом вдивляючись в мамині очі. — Нянькою для його молодшого сина!

— В якому сенсі? — на щастя, паніка в її очах відступила, на зміну їй прийшло непорозуміння. — Навіщо… Ем… Ти ж пробувалася до нього у фільм, а не нянькою? Чи він взагалі береги поплутав, і таким чином затверджує актрис? На великий екран через дитячу?!

— Тихіше! — я перехилилася через стіл і схопила маму за руки. — Тут довга історія, але я розповім її тобі не тут, — я виразно озирнулася, наче нас підслуховують, хоча оточуючі взагалі не звертали на нас увагу. — Все дуже складно, і, якщо ти не проти, я би хотіла обговорити це вдома. Добре?

— Добре, — мама трішки заспокоїлася, але всім своїм виглядом показувала, що їй не подобається це незнання ситуації. Та замовлення вже було на столі, тож їй довелося терпляче чекати, доки ми пообідаємо.

Такі спільні обіди в кафе у суботу були нашої сімейною традицією з того часу, як мій батько покинув нас. Мама в свої тридцять чотири тоді виглядала набагато старшою за свій вік. Вона без відпочинку працювала в дві зміни: спочатку в своїй агенції, що ледве стала приносити більш-менш стабільний дохід, а потім вдома, біля плити та в усіх чотирьох кімнатах нашої квартири. Я допомагала їй, як могла, але мені було лише вісім… Розлучення, з одного боку, зменшило навантаження на неї, а з іншого — підкосило через супутні виклики, які їй довелося долати самостійно, попутно тягнучи мене. Я не знаю, скільки сил сховано в моїй тендітній мамі, але те, що ця жінка з титану, для мене очевидно.

Вона хапалася за будь-яке замовлення, часто сама брала швабру до рук, аби не втратити нагоди заробити копійчину, і щоби я не знала ніяких обмежень. Все найкраще — для мене. Та мені не вистачало саме її, тож ми вигадали цей ритуал — суботній обід в кафе при повному параді. І нехай спочатку це були лише чай і найдешевше тістечко, ми вбиралися, ніби принцеси і просто говорили про своє, дівчаче, як зі сміхом казала вона тоді.

Вже давно ми з нею не економимо і не дивимося на вартість нашого замовлення, і прості сукні з найближчого базару замінили дороге вбрання з ательє, та традиція нікуди не загубилася.

Ми спокійно посиділи пару годин, обговорюючи фільми, моє навчання, мамине розширення і все, що обговорювали би, якби мама якимось чином не дізналася, що я потягнула з її сейфу робочі бланки. Я бачила, як їй хотілося поскоріше лишитися зі мною вдвох, та навмисне тягнула часи, аби підібрати слова.

Та я даремно хвилювалася. Щойно ми сіли в машину, мама однією фразою розвіяла всю мою тривогу, вкотре довівши, що вона завжди на моєму боці:

— Уявлення зеленого не маю, що ви там задумали з Орисею, але я допоможу, чим зможу...