2. Скелети в шафі режисера Довженка

— Перестань скиглити і витри оці патьоки зі свого обличчя! — суворо гаркнула Орися, ввалюючись в мою кімнату в гуртожитку. Наче якийсь генерал, а не тендітна дівчина зростом метр п’ятдесят. — Що ти тут розвела, я тебе питаю? Знайшла трагедію — відмовили в ролі!

— Але тебе ж взяли. — відказала я в подушку, з якої не збиралася піднімати обличчя.

— І вже вся академія пліткує, що роль я отримала не як починаюча акторка, а як донька Мирослава Довженка. — Орисин голос аж сочився злим сарказмом і неприхованою образою.

Власне, лише через цей тон я таки підняла голову із подушки і уважно подивилась на подругу. Орися виглядала… Незвично, не так, як завжди. Зазвичай вона випромінювала впевненість, яка межувала з самовпевненістю. А ще — оптимізм і життєрадісність. Але зараз її красиві карі очі, такі темні, що аж чорні, були сповнені смутку і образи, а ще чогось потаємного, такого, чого не чекаєш побачити в очах двадцятирічної дівчинки, до якої, за загальною думкою, прилипло визначення “мажорка”. Та Орися була така нещасна зараз, що я пересилила себе і свою депресію і виповзла зі свого сховку, в якому провела останній тиждень після відмови на кастингу. Для себе я би й не поворухнулася, та заради подруги спромоглася підвестися з ліжка і хоча би спробувати якось її розрадити.

— Я можу якось тобі допомогти? — запитала я, садячи її поруч. — Хоч чимось?

— Ти можеш вправити моєму таточку мозок? — роздратовано запитала вона, дивлячись кудись в стіну, повз мене.

— Ем… Ну, я можу влупити його по голові сковорідкою, але не думаю, що це якось зарадить, — мій голос був таким безрадісним, що хоч Офелію без репетицій грай.

— От і я не думаю, що то зарадить, — погодилася Орися. Їй теж можна було грати Офелію.

— Що цього разу? — запитала я, готуючись слухати чергову крінжатину з життя багатих і знаменитих, а також їхніх дітей.

Я добре знала обставини Орисиного життя, яке здавалося мрією тим, хто не знав подробиць сімейного життя її татка, відомого і страшенно популярного режисера. Талановитого, до того ж, режисера, фільми якого ставали нереально успішними і викликали в публіки шалений інтерес. Та, насправді, реальність була не такою райдужною, як то собі уявляли оточуючі. Талант режисера — то була єдина перевага в характері Орисиного батька. Власне, талантом всі його переваги і вичерпувалися. Орися розповідала, що Мирослав Довженко був абсолютно бездарним батьком і ще гіршим чоловіком для своєї дружини. Обох своїх дружин. Адже сім років тому батьки Орисі розлучилися через зраду чоловіка.

Мирослав проміняв тиху, спокійну Орисину маму Лідію Іванівну на молоду яскраву вертихвостку Міланочку Зайченко — студентку театрального, яка потикнулася до нього на проби, а в результаті стала його коханкою. Чотири роки тривало сімейне щастя новоутвореної родини, Міланочка знімалася в картинах чоловіка, в перервах встигнувши народити йому спадкоємця, а потім втекла в Європу, промінявши вітчизняного режисера на його французького колегу. Сина з собою, звісно, не забирала.

І всі ці драматичні події відбувалися на очах Орисі, світ якої просто розсипався попелом. Довженки, звісно, з усіх сил намагаються налагодити спілкування і тримати вигляд цивілізованої родини. Та Орися довіряла мені подробиці, від яких особисто мені дуже хотілося втілити  в життя свою пропозицію гепнути пана Мирослава сковорідкою по мармизі.

Я прекрасно розуміла, як то — бути дитиною розлучених батьків, коли обидва мають зберігати вигляд нормального спілкування. Моя мати, яка керувала агенцією з найму обслуговуючого персоналу — нянечок та гувернанток, репетиторів та домашніх помічниць — мусила берегти репутацію і вдавати спокій, навіть тоді, коли мій татко, в найгірших традиціях жанру, зраджував її з моєю репетиторкою математики. І тоді, коли під час розлучення намагався віджати половину маминого бізнесу. І навіть тоді, коли обікрав квартиру, яку суд залишив мамі і мені.

Тому Орисю я розуміла, як ніхто. Ми й зблизилися з нею з першого дня навчання, наче відчуваючи певну спорідненість через пережитий досвід. Наче сестри по нещастю, які зустрілися, аби не дати одна одній збожеволіти. Тому я відмахнулася від власних переживань, відчуваючи, що подрузі потрібна моя підтримка.

— Татко знову чудить, — розпачливо зітхнула Орися. — Ця Міланочка, щоб їй гикнулось і перегикнулось, знову хвостом майнула — і мого предка понесло, як стадо оленів навесні.

— Вирішила повернутися, чи що? — здивовано скинулась я.

— Вирішила, що їй потрібен син. “Хочу бачити, як росте моє дитя”, — передражнюючи Міланоччині інтонації, пропищала Орися і зло гепнула ногою по тумбочці. — Курка щипана!

— Звісно, курка… Але нащо то їй?

— Досі злиться на батька, що відсудив малого, хоче його якнайсильніше вдарити. От обрала Богдана, як спосіб бити батька. Хай він в мене ще той окунь, але так не можна, той малий їй не потрібен…

— Таки курка щипана… Матера-зозуля якась…

— І як на зло, чергова нянечка втекла, гублячи капці, з таткового особняка, тож дитинка там неприкаяна. А мій… окунь… вирішив, що я прекрасно справлюся з роллю його нянечки. Бо ж я йому сестра, хоч і зведена… Та ну от як так?

— Ну, чисто по-людськи я його розумію… — я спробувала трохи згладити кути. — Врешті, це форс-мажор, який від нього не залежить…

— Це не форс-мажор! — жалібно простогнала подруга. — Це якась почвара з пекла, а не дитина! Розумієш, оце материще, Міланочка, так розбалувала хлопчика, що няньки втікають одна за одною. В нашому місті не лишилося не те що агенцій, які відмовляються з ним працювати — нянечок не лишилося!

— Ти перебільшуєш, — розреготалася я. — Ну не може шестирічка бути аж таким монстром!

— Ти його просто не бачила. — похмуро пробурмотіла Орися, і щось в її тоні було аж надто переконливим...