1. "Доведи, що кохаєш!"

— Номер двадцять п’ять!  — вигукнула асистентка режисера.

Це були ще тільки перші проби на головну роль у новому серіалі, який мав знімати Мирослав Довженко.  У пробах могли взяти участь всі бажаючі, тому людей у актовий зал нашої академії набилася сила-силенна. З них мали вибрати лише двадцятеро дівчат, які  будуть проходити наступний етап  у гримі та костюмах, разом зі справжніми акторами, котрих уже затвердили. 

Поки що ж кожному давали якесь невелике завдання, що, певно, стосувалося ролі, але було абсолютно непередбачуваним. Наприклад, одна дівчина мусила зображувати дерево, друга — співала народну пісню, третя вдавала п’яну…

Після виступів учасниці поверталися за куліси. Результатів вони не знали, хто пройшов далі — оголосять вже, коли усі бажаючі спробують свої сили. 

Я поглянула на Орисю. 

— Давай, не дрейф, — вона підштовхнула мене вперед.  — Порви їх усіх! 

— Дякую, — прошепотіла я. Підвелася і на задерев'янілих ногах вийшла на сцену. 

Прямо переді мною в яскравому світлі ламп знаходився стіл, за яким сидів сам Довженко і ще двоє невідомих мені людей — бородань в великих окулярах і жіночка з яскравим макіяжем і сміливим декольте. 

— Добрий день, — привіталась я. — Мене звуть Ксенія Бабич. 

— Добрий день, Ксеніє, — вкрадливим голосом промовила жінка. — Ваше завдання зараз — зізнатися в коханні. 

— В коханні? — перепитала я. Мабуть, це виглядало тупо в їхніх очах. — А к-кому? 

— Ну, можна йому, — сказав бородань, кивнувши на режисера, який сидів з кам’яним обличчям. Тим двом, мабуть, стало нудно, от вони й вирішили розважитись. 

— Е-е-е, добре, — я чомусь стала затинатися, хоча ніколи таким не страждала. Я ж не якийсь початківець, уже провчилася цілий семестр на акторському. Чому зараз не можу сконцентруватися? 

Пронизливий погляд темно-карих очей Довженка  прямо-таки гіпнотизував мене. 

— Я вас кохаю, — сказала я йому рішуче, відчуваючи, що не бачити мені ролі, як своїх вух без дзеркала. 

— Хм, — усміхнувся він. — Справді? 

— Так,  — видихнула я, благально склавши руки на грудях. — Жити без вас не можу! 

— Не вірю, — він похитав головою. — Доведи, що кохаєш! 

У залі запанувала тиша, як перед бурею. У таку халепу ще ніхто за увесь день не потрапляв.

Я поглянула спершу на жінку, потім на бороданя. Вони сиділи, як дві статуї, тільки очима блимали. Жодних підказок. Ех, чому я не вмію читати думки! 

Час невблаганно спливав. Зараз мені скажуть: “Дякуємо, ви вільні!” І звичайно ж, я не отримаю омріяну роль. Я виявилася лузеркою…

Довженко дивився на моє розгублене обличчя і, мені здавалося, зневажливо усміхався. І тут в мені увімкнулася та сама віслюча впертість, якою мені завжди дорікала мама. 

Я мала довести їм усім, що я не лузерка! 

Зробила крок уперед, до столу, за яким сиділа та трійця. Ще крок. І ще…

Бородань спохмурнів і озирнувся назад, мабуть, роздумував, чи не варто покликати охорону. Раптом я якась психопатка і накинуся на них з кулаками? 

Довженко же сидів непорушно, спершись ліктями на стіл і тарабанячи по ньому ручкою. На його обличчі читалася досада. Я зрозуміла, що всі претендентки на роль  йому не подобалися. 

Підійшовши впритул до столу, я перегнулася через нього і поцілувала режисера. Це був мій перший поцілунок. Взагалі у житті. Як це все відбувається, я знала лише по фільмах. 

Тому діяла з ентузіазмом, але трохи промахнулася. Ми стукнулись носами. Який кошмар! 

Я спробувала відсахнутися, але він узяв мене за плечі і притримав. Наші обличчя якусь мить були зовсім поряд. Він зазирнув мені в очі. Я мимоволі замружилася, очікуючи, що його губи зараз доторкнуться до моїх. Відчувала приємний аромат його одеколону, тепло його тіла. Його долоні  ніби випромінювали невидимий струм. Мої плечі в тих місцях, яких він торкався, поколювало холодними голочками.

Ще мить — і він відпустив мене. 

— Запрошуйте наступну! — сказав комусь позаду себе. 

— Ви можете бути вільні, — пробубоніла жінка з декольте. Вона зверталась до мене. 

Я розплющила очі. Зустрілася з нею поглядом, здається, вона дивилась на мене з жалістю. Ще б пак, так осоромитись! 

А на сцену вже підіймалася симпатична білявка, незнайома мені, але струнка і впевнена в собі. 

Я пройшла повз неї і вже біля самих куліс знову поглянула на яскраво освітлену сцену. Наші з Довженком очі зустрілися. Він дивився на мене! 

Але це тривало лише мить. Він повернувся до білявки, а я зникла за кулісами.

Життя тривало далі. 

У списку серед двадцяти щасливчиків, яких відібрали до наступного етапу проб, мого прізвища не виявилось…