- Стати матір’ю у шістнадцять, хіба когось цим нині здивуєш? А от батьком..! – бідкалася невтішна Соломія своїй подрузі.
-Тільки-но уяви, зателефонував дільничний, і як обухом по голові, ви Вероніку Коваль знаєте? А хто ж цю пропащу у нас в селі не знає!
Соломія відсьорбує чаю з обліпихою…
- Гаряче!
Здається, й сама вона от-от закипить, як самовар.
Вероніці двадцять два, хоча на вигляд їй можна дати і п’ятнадцять, і сорок п’ять. Батьки – алкоголіки. Після школи поступила в училище на швачку. Зв’язалася із непутящою компанією і за «дорослими» розвагами не помітила, як була відрахована за неуспішність.
Вдалося працевлаштуватися в торговий центр касиркою. Через тиждень її вигнали за спробу винести поза касою пляшку горілки і кільце печінкової ковбаси. Потім три роки працювала на овочевому ринку. Почала випивати - взимку, щоб відігрітися, влітку – щоб зняти втому. Жила втрьох у тісній кімнаті гуртожитку, тож якщо траплявся парубок із квартирою, швидко погоджувалася провести ніч у нього.
Повернулася у село, як отримала звістку, що батьки вчаділи, а згодом у лікарні померли. Спершу хотіла трохи дім підлагодити, городину якусь посадити, на роботу до фермера найнятися. Але кожного ранку відкладала свої плани на завтра.
Грошей на ремонт було замало, тож валютою розрахунку переважно виступала горілка. Після третьої чарки Вероніка ставала веселою і нерозбірливою.
В селі особлива комунікація: чутки ширяться швидше, ніж в Інтернет, тож у кавалерах відбою не було. І нікого не здивувало, що дівчина невдовзі завагітніла. Навіть і не гадали від кого, бо відвідували безсоромну чи не з кожного другого двору. Не звернули уваги, коли дівка пропала. А хтось і здихнув з полегшенням: одним притоном поменшало та й чоловіків тепер нікому буде зваблювати!
Ще один ковток запашного чаю. Його аромат трохи заспокоює і розвиває смуток.
- Уявляєш, каже дільничний : «Вітаю, Вас, Соломіє Микитівна. Ви стали бабцею».
У жінки при згадці про це презирливо стулюються губи, перетворюючися на тонку нитку, від чого її від природи відрите і приємне обличчя стає злим.
- І як мій Юрко на цю розбещену дівку натрапив? Не розумію!
Юрко у свої шістнадцять вже давно не чіплявся за мамину юбку, вважаючи себе дорослим і самостійним. Торік на канікулах працював на жнивах помічником тракториста, там і навчився від здорових дядьків-трударів різного життєвого досвіду, втративши до школи будь-який інтерес. Старші товариші привели його і до Вероніки.
На вчиненому матір’ю допиті він нічого не спростовував, не виправдовувався, лише раз по зараз хлюпав носом, як першокласник. Боявся не мами, яка бігала в істериці, а батькового мовчання.
Соломія голосила:
- Та яка ж вона, в біса, матір. Закутала немовля у пакет і викинула на сміття. Безвідповідальна!!! Добре, що її батьківських прав позбавили.
- А ти, - зверталася до сина, - куди твої очі безсоромні дивилися? Ти ж іще сам дитина, вчитися бо треба, а тобі у штанях засвербіло?
Жаліючи сина, жінка сіла за стіл і почала будувати стратегію його захисту.
- Ні! - Переконувала вона і себе, і обох своїх чоловіків. - Це не може бути Юрко. До цієї хвойди півсела бігало, а телятко наше? Нічого з нас дурнів клеїти. Немовля не Юркове і дзусь! Нехай його у притулок здають. Держава вигодує!
Батько підняв важкий погляд на сина. Він сам виріс у сиротинці і не любив згадувати про це. Хлопець у відповідь схилив винувато голову.
Тоді чоловік твердо поклав долоню на стіл:
- Завтра їдемо здавати кров на днк. Питаю один раз. Якщо малий наш, чи будеш ти, Юрко, про нього дбати?
Мати знову заридала.
- Ну?
- Так, - тільки й вимовив у відповідь хлопець.
Сонячний напій з обліпихи потроху холоне, і Соломія просить подругу ще порцію.
- Дивися. - Каже їй, і неквапно гортає в телефоні фотографії свого онука. В її голосі з’являється ніжність і гордість.
- Такий тямущий, точно тобі кажу академіком буде. Ось тут йому рік. А це він перший крок зробив, а на цій фотці він із батьком і дідом. Добрий з Юрка татко вийшов, турботливий!
- А ти, Соломія, помолодшала за останній рік. І на біль в суглобах перестала жалітися, і зачіску модну зробила, - з легкою заздрістю констатує співрозмовниця.
- Так ніколи хворіти, коли поруч щастя таке! Засиділася я з тобою, на мене онук і Юрко вдома чекають. Синові зараз готуватися до ЗНО потрібно! Вчителі кажуть, що він так підтягнувся за останні півроку, що зможе претендувати на вступ в інститут. На бюджет!
А зачіска – це я на чоловіка чекаю. Він вже 3 місяці у Польщі працює, щоб допомогти Юркові малого на ноги ставити. Щодня у скайпі із ним спілкуємся. Уважний до мене став, як у перші роки кохання!
Після опівночі, коли шкільні завдання виконані, Юрко обережно, щоб не розбудити сина, заходить до нього в кімнату. За очі всі називають підлітка батько-одинак, однак він, коли чує це прізвисько, не ображається.