Глава 10.

Розпочався судовий процес. Через усі аргументи, які  наводив батько та його адвокат, можна побачити, що батько і справді бореться за кращі інтереси сина, за гарні умови  для його проживання та навчання, за його психологічний  
спокій та, те щоб у житті дитини дійсно в рівній мірі, були  присутні батько й мати. 
Недарма статистика говорить, про те, що майже кожна  друга дитина в нашій країні не проживає зі своїм батько  (інформує Міжнародний Центр Батьківства), бо і тут суд  став на сторону матері та залишив дитину на проживання  з матір’ю, не звертаючи увагу на те, що: 
• батько педагог, за освітою та професією; 
• має кращі умови для проживання та освіти дитини; 
• на те, що мама за довгий період жодного разу не  виконала рішення Органу опіки та піклування щодо побачення батька із дитиною; 
• відео докази, де чітко видно, що дитина виявляє  бажання проживати з батьком; 
та багато інших аргументів, які не були взяті до уваги. 
    Але Ігор не здавався і все ж таки вірив в українське правосуддя. Тому звернувся до апеляційного суду. Проте  там розчарувався ще більше. Адже там справу розглядали  ще більш безвідповідально і навіть відео докази, які були  
долучені до матеріалів справи, не досліджували. Тому  хочеться запитати у нашої судової системи: «Що ви робите прикриваючись кращими інтересами дитини?!». Бо  виходить, що у даному випадку, суд кинув маленького  хлопчика на страждання та виживання із такою матір’ю. 
Отож, роблячи висновок із цієї життєвої ситуації, 

українському батькові практично не можливо у законний  спосіб відстояти свої права на рідну дитину. 
Все зливається в одну систему: батька зобов’язують платити аліменти на утримання дитини (навіть не перевіряючи доцільність використання тих коштів, та не досліджуючи, що батько дійсно сам хоче допомагати своїй дитині,  
просто вірять у слова матері, яка каже, що батько абсолютно не хоче брати участі в забезпеченні та вихованні  дитини), а також змушують батька ходити роками та оббивати пороги всіх інстанцій, щоб домогтися — виділення  декількох днів, а в деяких випадках буває, що і годин для  
побачень із дитиною. Хоча і ці рішення щодо побачень із  дитиною мати не виконує. 
Ігор не маючи іншого виходу, пройшовши все пекло,  судової тяганини, домігся рішення суду щодо усунення  перешкод у побаченні та спілкуванні з сином та участі  батька у вихованні дитини. Проте, Марина навіть і не  думала, виконувати рішення суду, сміючись: 
«…мені і так, за це нічого не буде. А я зроблю все, щоб  дитина тебе забула!». 
Знову виклики поліції, і знову жодної відповідальності,  така мати не несе за свої неправомірні вчинки. 
Ігор не зважаючи на свої нерви та стреси, думав лише  про одне: «…що ж відчуває дитина? Чому син, має страждати? І що робити далі?»…