Глава 3

З кожним місяцем ставало все важче. Вона частіше  починала втікати до своїх батьків. Беручи з собою дитину, збираючи речі, думаючи, що більше не повернеться  та знову поверталася. Це відбувалося досить часто. Жінка  змінилася. Зникла любов, зникла відповідальна дружина та  
любляча матір. Багато криків та зривів витримував на собі  маленький Ігор, який не хотів залишатися з матір’ю, а все  частіше просився до бабусі та дідуся (зі сторони батька).  
Чоловік менше цього бачив, адже працював на роботах,  а коли повертався додому. Все було більш-менш спокійно. 
«…Напрочуд важко у ситуаціях, коли доля приносить  не приємні сюрпризи, залишатися людиною, сильною  людиною. Але Ігор зміг. 
Доля кидала з відчаю у відчай, з перестороги в безодню. Саме тоді коли потрібна допомога близької людини, Марина стала чужою. Байдужість та відчуження  вдарили своєю ницістю… «. 
Батько для Ігоря, був усім: другом, підтримкою, допомогою, мудрим порадником, «своєчасними ліками для  загоєння ран»,— дійсно ВСІМ. Тому несподівана хвороба  батька—аденокарценома II стадії (злоякісна ракова пухлина), стала великим ударом для Ігоря та його родини, сім’ї. 
Саме тоді його сім’я мала ще більше об’єднатися та  стати одним цілим, адже як ми знаємо — горе об’єднує!  
Та не у цьому випадку. 
Чоловік старався як завжди встигнути всюди: допомогти  батьку, зарадити мамі, підтримати сестру (яка проживає за кордоном). І все, що хотів вдома,— спокою. Побути  в спокої, щоб його розуміли, щоб хоча б вдома зняти, на трохи маску спокою та показати, що він також людина і не  
розуміє, що ще він може зробити для батька. 
Під час операції та реабілітації Ігор повинен був переїхати разом із батьком до столиці, щоб допомогти йому,  бути опорою, тим ким для нього весь час був його батьком.  
Помінятися місцями. Показати свою міць та мужність. Як  колись батько. Ігор це і зробив. 
Озлобленість Марини та її батьків вражає все сильніше.  
Адже в такий час, з її боку почало все більше з’являтися  проблем. 
«Виступи» в яких в головній ролі була Марина, кожен  день прослідковувалися в домі Дмитрюків. І оскільки Ігор  був у Києві, то це все впало на плечі матері, сестри Ігоря  та трирічного сина. 
Кожного дня всі бачили та чули її невдоволення, її докори. Ніякої підтримки, тільки злість. 
Після повернення із Києва, розпочався процес реабілітації. Важкий не тільки морально, але й фізично. Батько як  завжди,— кремінь. Хвороба ломила все тіло, а обличчя  показувало радість. Не все так просто. Він як і раніше не  хотів показувати себе слабким, хоча й було важко. 
З цього ми бачимо схожість батька та сина. Адже, щоб  не траплялося в житті Ігоря, він брав приклад з батька,  також завжди сильний, який б ураган не був на душі. 
Скільки б сил, грошей, підтримки та медикаментів не  було вкладено та хвороба все таки була сильнішою. Шлях  був довгий, довжиною в 16 хіміотерапії. Життя батькові  вдалося продовжити на 2 роки та 2 місяці. 
Життя така складна річ, живемо та не знаємо, скільки  нам залишилося, як ми проживемо цей життєвий шлях. 
На жаль, життя цієї прекрасної людини обірвалося  раптово. Ніхто не вірив до кінця. Адже він був ЛЮДИНОЮ. Навіть зараз, коли пройшли роки, люди згадують  тільки хороше зі сльозами на очах, як чоловіки так і жінки.  
Всіх прекрасних справ, які він виконав, важко перечислити,  вони незліченні. Його підтримка просякнута людяністю  та співпереживанням. Турботою про чужих людей, як про  своїх, рідних. Таких людей мало… 
Маринина сутність і тут показала своє лихе обличчя. 
Не пройшло й 40 днів з смерті батька, як почалися  спеціально створені скандали з боку Марини для того, щоб  переїхати до її батьків з дитиною та звичайно як завжди  без Ігоря. Та на цей раз їй не вдалося цього зробити. Всі  думали, що її стан швидко мине. Адже час лікує рани, та  
все зміниться. Сім’я продовжить своє існування. 
Не пройшло і півроку, як все ж таки бажання піти,  
перевершило бажання зберегти сім’ю і не зважаючи на  недавню втрату чоловіка, його відкриту рану та болючий  стан свекрухи, вона це зробила, а її батьки підтримали її  вибір, хоча незадовго до смерті батька, обіцяли сприяти  
в збереженні молодої сім’ї. Вони не бачили нікого, тільки  себе та цінили власні інтереси. 
Одного дня, вона розізлилася не на жарт та сказала,  що для їхньої сім’ї, не вистачає коштів, їй набридло так  жити. Тому задля підтримки їхнього доброту, Марина  виїжджає за кордон. 
Щоб було зрозуміло від чого втікала жінка, поясню, як  вони жили в селі. В них було все: власний будинок з усіма  зручностями, автомобіль та все що необхідно для комфортного проживання молодої сім’ї. Вона мала можливість  
витрачати власну заробітню плату на себе, чоловік ж  забезпечував сім’ю та оплачував комунальну плату. Якщо  потрібно, ще й давав кошти дружині. Не кожна людина  в селі може собі це дозволити. Але для неї, це все не те. 

Марина ж хотіла кращого життя, це її не влаштовувало.  
Хоча з дитинства жила в гірших умовах. Але й тут спрацював принцип казки,— «Я хочу жити ще краще, мені  мало». І тут вона не думала про сина. 
Виїжджаючи за кордон, сина вона вирішила залишити  із Ігорем. Петрику на той час, було 4 роки. Дитиною опікувався батько. Вечірні прогулянки, ранкові ритуали, смачні сніданки та менш смачні обіди та  вечері, вечірня казка, мінімальне використання мобільного  
телефону, ігри на свіжому повітрі відповідно до сезону,  регулярні відвідини лікарів, задля профілактики, приватний стоматолог, щоб хлопчик не боявся, а з радістю  лікував зубки. Прогулянки парками, дитячими ігровими  
майданчиками, кафе. Батько прививав любов сину також  і до чистоти та охайності. І він цього домігся, хлопчик сам  любив бути охайним. 
Ігор завжди в першу чергу думав про сина, не про себе.  Цим вони із Мариною і відрізнялися один від одного.  Навіть при купівлі собаки, він довго обирав породу, яка  буде безпечною для дитини. 
Інтелектуальним розвитком дитини, він також не нехтував. Для початку малювання, щоб розвинути кисть руки,  пізніше математика та навчання грамоти. Скільки Петрик  змалював та списав прописів, не злічити. Дитина відвідувала садочок, адже батько вважає, що дитині потрібне  
живе спілкування з однолітками. Хлопчик вмів тримати ручку, знав букви, цифри та вмів лічити. А його фантазії  та конструюванню із різних деталей, можна тільки позаздрити. Заняття спортом також не відкидались на задній  
план. Боксерська груша та рукавички кожного дня були  в русі. Футбол на стадіоні на професійному рівні, а на  десерт поїздки велосипедом та прогулянки із собачкою.