Батько (босорка. Остання розмова)

***

 

Ігор розганяв свій волонтерський Ніссан, старанно пофарбований у темно-зелений колір, настільки, наскільки давала змогу могутність його старенького японського двигуна. Мабуть люди, які проектували цей пікап у вже такі далекі двохтисячні, і уявити не могли, що цій машині доведеться розсікати степами Донбасу й Харківщини під постійними обстрілами й ударами FPV-дронів.

Подивившись на час, хлопець усвідомив, що вже скоро сутенітиме. Була майже сьома година, що, з огляду на другу половину березня за вікном, свідчило про наближення темряви. Кинувши погляд на навігатор, Ігор тихо вилаявся.

— Лайно, ще цілу годину їхати!

Заплющивши на секунду очі, хлопець дозволив важким повікам розслабитись, але миттю струснув головою, відганяючи сон. Він не спав уже хтозна скільки днів, якщо, звісно, не враховувати ті кількагодинні пересипи, коли хлопець фактично вирубався. Адже перед очима постійно виринали фрагменти подій, які й привели його до цієї глухомані. 

Тільки цим ранком Ігор поховав батька, а потім з усіма родичами сидів і кілька годин згадував, якою той був дивовижною людиною. Погіршило ситуацію також те, що хлопець був свідком батькової загибелі, тож був вимушений усім, хоча б поверхнево, пояснювати, що таки сталося з відомим Вороном, або ж просто Дмитром Миколайовичем.

— Загинув у бою, — говорив він раз за разом, коли черговий родич підходив, щоби висловити свої співчуття.

—  Йой, горе ж яке, — відповідали всі, немов під диктовку.

— Що ж, снаряд прилетів? — питали більш безпардонні.

— Ні, його вбила куля, — з важкістю в грудях промовляв Ігор.

— Але це ж чутки? Бо хто може точно сказати, якщо з ним усі на позиції загинули? — висловлював припущення хтось із родичів.

Нажаль Ігор таки міг сказати точно, бо той проклятий день він не забуде ніколи. 

Славнозвісний Ворон служив ще з 2014 року, а його син приєднався до сил оборони вже після повномасштабного вторгнення. Двадцяти чотирирічний айтівець швидко знайшов свою нішу в аеророзвідці. Він літав на усьому, що могло піднятися в повітря, скидав гранати на голови ворогам, навіть з часом навчився керувати справжніми професійними розвідувальними комплексами, хоча здебільшого таки літав на маленьких китайських дронах, бо вони були дешевші. Батько ж був піхотинець, як то кажуть, на всю голову, бо тільки з автоматом у руках відчував, що приносить користь.

Коли вони бачилися востаннє, Ігор якраз заїхав на КСП (командно-спостережний пункт, така собі місцина на відтяжці від передової лінії, з якої здійснюється безпосереднє керування й забезпечення підрозділів), щоби взяти сухпайків і кілька паків води. Батько також був там, очікуючи разом зі своїми побратимами машину, яка б відвезла їх на позиції. Ворон повертався на передову після чотирьох днів відпочинку у відносному тилу, де можна було поспати й випрати речі.

— Малий, — гукнув чоловік синові й махнув рукою.

Ігор завжди пишався батьком. У свої п`ятдесят чоловік був стрункий і жилавий, міцний у плечах, мав густу чорняву копну волосся й вуса, які будь-якому козакові могли хіба що наснитися. Чоловік сидів на невеличкому камуфляжному рюкзаку, до якого були причеплені спальний мішок і карімат. Родичі перетнулися у великому підвалі, сірі стіни якого майже нічим не освічувались, крім невеликого жовтого мерехтіння з прочинених далі по коридору дверей складу, куди й прямував Ігор. Дмитро Миколайович підвівся й попрямував назустріч сину, широко розкривши обійми.

— Тато, — усміхнувся Ігор і притиснувся до батька, від якого ще й досі пашіло одеколоном. — Нічого собі запахи, — сказав хлопець з жартівливим викликом у голосі. — Ви, пане, на війні, чи де?

— А що? — не відразу зрозумів батько.

— Пахне від вас, як від пляшечки з духами, — засміявся Ігор.

— А, ти про це? Ну так, я ж чистенький, — відповів батько й поплескав себе по щоках.

Так вони постояли ще кілька хвилин, аж доки радіостанція на бронежилеті Ворона не повідомила, що за ним приїхали. Батько поцілував сина в обидві щоки й поспішив до своїх побратимів, а Ігор провів його поглядом, відчувши, як шлунок скручує від невідомого раніше передчуття.

Через кілька діб Ігор знову побачив Ворона, щоправда, вже через екран телефону, який був приєднаний до пульта керування дроном.

Ігоря гукнув з рації голос командира, під час одного з польотів. Темний бліндаж, з якого хлопчина разом із напарником зазвичай виконував свою роботу, перетворив голос із радіостанції на гучне відлуння.

— На зв’язку, — відповів Ігор.

— Відлітай на Рубін, терміново, треба корегування.

— Плюс, — тільки й відповів хлопець, а сам відчув, як серце затремтіло, передбачаючи неладне.

Рубіном звалася позиція батька, яка вже давно муляла очі росіянам. Тож, не втрачаючи ні секунди, хлопець, який встиг тільки недалеко відлетіти від своєї посадки, змінив напрямок. Далі все було швидко, наступні події промайнули перед очима й назавжди в’їлися в пам’ять, обіцяючи ніколи не залишати хлопця в спокої.

Позицію Рубін штурмували двома взводами прямо на очах у Ігоря, поки хлопець намагався коригувати артилерію, щоби допомогти групі Ворона відбити напад. Проте цього разу все склалося не так, як зазвичай. Ворог зумів протиснути фланги, й Ігорю залишалося тільки дивитись, як російські солдати стрибають в окоп його батька. У якусь мить Ворон залишився сам на сам із десятком ворогів, що сунули звідусіль, чоловік відстрілювався до кінця, але один із солдатів обійшов його з тилу й кинув гранату під ноги, після чого добив пострілами. Ігор до останнього стримував сльози й намагався навести арту так, щоби саме цього бійця, який тільки що вбив його батька, точно розірвало на шмаття. Тож хлопець причепився до нього дроном, постійно передаючи рацією короткі команди.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше