Замість епілогу

                         «Тут прихожани – діти праху…»
                                                           (Осип Мандельштам)

 Я завершив службу і отримав на руки документи про звільнення в запас. Довгоочікуваний, омріяний день настав. Я попрощався з друзями. Мій старий і вірний друг вірменський художник попросив мене лишитися ще на один день. Він теж мав їхати додому, але йому не дали документів. Ще й кинули: «Не треба, щоб вони їхали додому разом.» Він просив: «Заночуй тут ще одну ніч, а завтра ми поїдемо до мене в гості – і ти побачиш що таке справжня кавказька гостинність! Якщо скажеш – хочу їхати до тебе в гості на машині кольору шоколаду – і я тобі це влаштую! Ти не уявляєш яке ми влаштуємо свято!» Але на свій сором і ганьбу я відмовився. Я сказав: «Вибач, але в цих стінах у цьому світі я не можу лишатися більше ні хвилини. Я просто мушу піти з цього світу – і негайно…» «Тоді йди – значить так судилось.»

 Я вийшов за ворота КПП, подивився на небо по якому пливли білі пухнасті хмари, розкинув руки, наче хотів ними охопити весь світ і вигукнув на все горло: «Свобода!!!» На мені ще була остогидла радянська форма, але я знав, що через пару днів скину її назавжди. Солдати, що чергували в той день на КПП побачившу цю сцену, гідну пензля Ге чи Пікассо розсміялись. Може вони знали, що свободи насправді не існує, і ми вічно приречені перебувати у в'язниці свого тіла, може просто зрозуміли, що справжні свобода схована у власній душі, а решта іллюзія - не знаю... 
  
 Я звільнився в той самий день – 8 травня – коли прийшов два роки тому в військомат щоб сісти в автобус набитий такими самими постриженими на лисо людьми, які їхали в невідоме. Я вертався тим самим дивним маршрутом, що і приїхав до «Батальйону смерті». Навіть в столиці імперії зайшов до тої самої Третьяковської галереї і так само годинами дивився зачаровано на картини Врубеля. Навіть зловим такі самі неприязні погляди іноземних туристів – неприязні щодо форми яку я досі носив. Але я їхав додому по зовсім іншій країні – щось змінилось за ці два роки – щось невловиме, сама атмосфера…

 Я часто сумніваюсь в доречності і сенсі своєї правдивості - цього зображення темних сторінок людського буття... Як хочеться писати про прекрасне, високе, мудре... Але саме це - оця пережита чорнота, побачена, відчута темрява людських душ змушує це описати. Для чого? Навіщо? В світі так багато паскудства. Я часто думаю, що література покликана саме зображати світ і людей кращими ніж вони є насправді, щоб подарувати нам сенс і радість буття... Але не писати про це - цього вже я не можу. Занадто довго це я носив у собі, носив цю зневіру в людину. А в людину, наспрваді, треба вірити... 

 Я дуже часто сумніваюсь і не бачу сенсу у тому, що я пишу... Чи зробить, хоч когось хто прочитає це, моя писанина кращим? Добрішим? Чистішим? Не знаю... Часто згадую все пережите і думаю - а чи не було все це дарма? Ні, напевно все таки не дарма...

 Так, сто разів правий той, хто скаже, що «дідівщина» і всі армійські маразми створені не совітами і не «радянською» системо. Що «совок» тут ні до чого. Все це, ця природжена жорстокість закладена десь в глибинах єства людини. І форма та зброя, що людина тримає в руках тільки звільнює це зло. І жахливі, нестерпні умови життя  тільки посилюють це, перетворюють людину на звіра. Я колись чув від одної інтелігентної і дуже розумної людини, яку щиро поважав (до цього як почув цю фразу, звісно), яка сказала, виправдовуючи звірства армії яку вважала своєю, рідною – мовляв, «на війні звіріють всі», тому нічому дивуватись. Ні не всі! Не всі!!! 
  
 В радянському варіанті вся ця дідівщина і всі ці маразми було особливо потворні і жахливі… Я, звісно, не можу судити про інші армії, наприклад, про французький «іноземний легіон», хоча в мене є знайомі які там служили. Але я там не служив. Я не пережив тої атмосфери, а значить і судити не маю права. Але все таки – жорстокість там мала хоч якийсь зміст, хоч якусь логіку – тут же – повне безглуздя, повний абсурд. І люди – живі люди приносились в жертву цьому абсурду… І про них забути? Я до сих пір пам’ятаю обличчя, очі і слова цих людей ніби це було вчора…

2011