13. Про дружбу і кров.

                                 «Хмарам услід,
                                   Що пливуть по небосхилу
                                   І я іду…»
                                                                          (Такахама Кьосі)

 Прибувши осінню 1983 року в N-ську частину М-ського гарнізону, після невеликих формальностей я нарешті переступив поріг казарми. Свій речовий мішок я здав в «каптьорку»  прапорщику К. Побачити його я, звісно, вже не сподівався. Це я зрозумів побачивши палаючі очі кількох солдат, що стояли біля «каптьорки» і просто прикіпіли поглядом до мого речового мішка. Але як це не дивно одну річ з того солдатського мішка мені повернули – це була книга – «Кобзар». Я зберіг, проніс цю книгу через всю службу, хоча в мене сто разів могли її відібрати чи знищити. Я читав цю книгу при найменшій нагоді – ця книга допомогла мені вижити, вистояти, лишитьсь людиною. 

 Далі я ввійшов до казарми. Казарма вразила мене своєю неохайністю – вона була страшенно брудною, на ліжках не було білизни – тільки старі брудні матраци та ковдри. До мене одразу підійшло кілька солдат. Після кількох банальних запитань і фраз: «Як тебе звати? З якої частини сюди направили? Чому? Де раніше служив? Знайомся – це Гоча, це Сосо, це Ахмед, це Расул…», запитали: «Ти розмовляєш з акцентом. В тебе обличчя не таке як у росіян. Ти хто?» Я зрозумів, що питають вони мене про національність. Я відповів, що я українець. Вони якось з сумом подивились на мене і сказали: «Твоїх земляків тут немає…» І подивились з таким співчуттям і якоюсь безнадією… І відійшли. Хтось іще сказав: «А я спочатку подумав, що він сван – трохи схожий…» Я тоді не зрозумів чому. Ну, немає в частині крім мене більше українців – хіба це трагедія? Хоча якось дивно, переважно радянська армія була переповнена українцями, тим паче тут – у глибині Росії. Але потім я все зрозумів і досить швидко. 

 Виявилось, що всі солдати в частині були чітко поділені на земляцтва. Земляцтво – це єдине на що солдат міг сподіватися, єдине місце де солдат міг знайти підтримку, допомогу. Земляцтв в батальйоні було багато – грузинське, вірменське, азербайджанське, північнокавказьке (переважно народи Дагестану та адиги), татарське, кілька середньоазійських та прибалтійське, кілька російських.  У багатьох земляцтвах панувала справжня дружба, справжнє братство. За земляка готові були віддати життя, піти за нього на ніж, на заточку, на кавалок арматури. Заступитися, навіть якщо сили в бійці були явно нерівні. З земляком ділились останнім, виручали і допомагали у всьому, навіть якщо земляк був сто разів неправий. Земляцтво завжди трималося разом, у караули і наряди заступали завжди кілька земляків одночасно. Хоча офіцери це не схвалювали, але з цим мусили миритись. Такі звичаї панували далеко не в усіх земляцтвах. Справжнє братство панувало тільки у кавказьких земляцтвах, в інших – у меншій степені. А в російських земляцтвах (які ділились по територіальному принципу і чомусь між собою ворогували) панувала дика «дідівщина» та потворний звичай «продажі в рабство». Я ось про що.

 Підходить солдат з одного земляцтва до солдата з іншого і простягає йому пачку цигарок – дорогих, з фільтром. Цигарками не прийнято було пригощати. Тим паче дорогими. Цигарки виконували функцію грошей. Тим паче пригощати солдата з іншого земляцтва. Якщо пригощає, значить не просто так. Але той бере – одну і запитально дивиться на «пригощаючого»:

 - Та бери ще, бери всю пачку… Слухай, треба б солдата на ніч – казарму помити… - і показує пальцем на якогось «зьому» - земляка тобто. 
 - Бери хоч назавжди! – і загрібає собі до кишені пачку. 

 А це означає, що той бідолашний солдат з синдромом хронічного недосипання буде цілу ніч «драяти» казарму яку вже тиждень чи більше не мили, яка вже брудом на три пальці заросла. А якщо відмовиться, то його жорстоко поб’ють або покалічать. Щоправда, якщо він погано помиє (що найбільш імовірно) то його все одно поб’ють, можливо, не так жорстоко… 

 Інші земляцтва, крім російських, собі ніколи цього не дозволяли.  У кожному земляцтві панували свої неписані закони, порушувати які ніхто не смів – тоді міг би отримати ножем від своїх же земляків.

 Всі земляцтва між собою ворогували. Причому ворогували жорстоко, дико. Якраз перед моїм прибуттям на службу в цю частину відбулась жорстока бійка між вірменським та азербайджанським земляцтвами – були вбиті і покалічені з обох сторін. Після цього в частину багато разів приїжджав батько одного з покалічених солдат, вимагав справедливості, знайти винних, піклувався, щоб сину дали якусь пенсію по інвалідності, але все марно. Я досі пам’ятаю сумні очі цього старого батька солдата… І це все, нагадаю, відбувалось задовго до трагічних подій  1988 року… 

 Я тоді вперше стикнувся з тим, що люди можуть так ненавидіти один одного тільки по причині належності до різних національностей. До цього я наївно вірив в байки про «єдиний радянський народ», «непорушну дружбу народів СРСР»…

 До земляцтв приймали по якомусь дивному (на перший погляд) принципу. До вірменського земляцтва, наприклад, приймали людей які ніколи не бували у Вірменії, не знали вірменської мови і навіть зовні на вірмен були не схожі. Але потім я дізнався, що вони були вірменами по крові.
  
 Один солдат був родом з Ашгабаду, знав туркменську мову і наївно думав, що його в туркменське земляцтво приймуть. Але як тільки він почав говорити з «земляками» вони здивовано подивились на нього і спитали: «Ти, напевно, татарин?» Між туркменським і татарським земляцтвами були дружні стосунки. На його нещастя він був не татарин. Його тут же жорстоко побили.