12. Сновида.

  
                         "Метелик і танк."
                                          (Ернест Гемінгвей)
                                                                     
                                  «Генерале! Нажаль, життя - одне.
                                    Щоб не шукати доказів марних,
                                    нам доведеться пити до дна
                                    чашу свою в цих скромних хащах…»
                                                                                    (Й. Бродський)

 Яких тільки людей у 1983-1985 роках доля не робила солдатами! Радянська імперія гостро потребувала вояків ще й до того вела війну яка набирала оберти. Новобранців не вистачало. Почали брати до війська всіх – студентів, хворих (армія, мовляв, вилікує!), засуджених, батьків двох дітей – коротше всіх. Андроповщина з її «загвинчуванням гайок» робила «відмазки» від армії практично неможливими – принаймні для переважної більшості людей. 

 За часів служби в армії довелось мені бачити в якості солдат дуже різних людей і серед них було чимало дивних. «Батальйон смерті» колекціонував саме таких. Серед таких трапився і сновида – рядовий К. Серед глухої ночі він підіймався з ліжка і починав блукати по казармі дивлячись в нескінченність порожнечі невидячими очима. Коли його кликали – він не чув і не реагував. Тільки коли ловили і торсали приходив до тями, починав питати для чого його розбудили і підняли з ліжка. Про свої нічні блукання він нічого не пам’ятав. 

 Міг блукати цілу ніч нечутно ступаючи босими ногами, роздягнутий – і це не дивлячись на холод в казармі, перевтому і хронічні недосипання. Судячи по всьому мозок його спав на ходу. Брати таких людей до армії це злочин! Крім того, що він був сновидою, в нього була ще низка відхилень у психіці які було видно неозброєним оком. Я не спеціаліст в цій області, діагноз ставити не можу. 

 Але навіть солдати, які постійно підозрювали інших у симуляції і «шлангуванні» говорили офіцерам, що його треба «комісувати». Він викликав співчуття вже своїм зовнішнім виглядом. Нагадував велику дитину. Він так і сприймав світ як дитина віком п’яти років. Хоча інтелектуальний розвиток в нього був нормальний, у його голові склалась навіть своя філософська система. Дивився на оточуючих людей поглядом дитини – очі були сповнені якось безпосередності, довірливості, відкритості. Наївний він був до неймовірності. Такі люди не можуть служити в армії! Не можуть брати до рук зброї! Але хто в тій країні це розумів… Коли йому давали якийсь наказ, він дивувався і питав навіщо це потрібно, коли йому особливо популярно це пояснювали він йшов виконувати, але через хвилину забував, починав просто собі гуляти і співати якусь дитячу пісеньку. Його могли послати за дровами, він приходив з букетом квіті і казав: «Гляньте які красиві ромашки я назбирав! Це вам!» І на таку блаженну, святу людину, на цю дитину в деяких садистів піднімалась рука! 

 Інстинкт самозбереження в рядового К. був практично відсутній. Коли його били чи замахувались на нього він навіть не захищався і не прикривав голову руками. Після ударів починав голосно плакати – не просто плакати – ридати, як плачуть діти. Плач цей тривав годинами, сльози горошинами котились з його очей. Якщо його били сильніше, він просто втрачав свідомість. Надовго. Плакати він міг інколи просто так – без причини. За запитання – чому він плаче відповідав: «Я хочу до мами! Додому!» Від їжі він відмовлявся, казав, що це не смачно. В умовах "батальйону смерті" це фактично було самогубство. Смертний вирок. Він і так приїхав в частину «доходягою». Тепер худнув на очах – швидко перетворювався в живий скелет обтягнутий шкірою. 

 В якійсь інший частині його «забракували» - побачили, що хворий на голову, але не комісували, а відправили служити в «батальйон смерті» де він був практично приречений. Коли його призначили в караул і дали до рук автомат, це виглядало як зла пародія, знущання над радянською армією. Треба було його сфотографувати при цьому і опублікувати фото на Заході. Гонка озброєнь і "холодна війна" тут же припинились би. Всім би стало ясно, що армія з такими солдатами не здатна воювати. 

 Більш абсурдної картини на армійську тему мені ще бачити не доводилось. В караулі серед ночі він кинув пост, прийшов без автомата в караулку і сказав, що йому холодно, він хоче спати, автомат залишив під парканом, бо він важкий і він не може його носити. Автомат знайшли і пробували йому пояснити призначення «цієї залізяки», що було важко: «Ти хоч розумієш, що за втрату автомата тебе посадять до тюрми?!» «А це погано чи добре?» (Вмів він задавати питання!) «Там дуже погано!» «Гірше ніж тут?» «Гірше!» «Тоді відвезіть мене краще до тюрми, може тоді до мене мама буде приходити і цукерки приносити… Або краще вбийте мене, бо сам я застрелитись не вмію, а мені тут дуже і дуже погано…» Після кількох таких казусів його перестали ставити в караули і наряди. Навіть на шикування батальйону його не випускали. Ну, уявіть собі картину: плац, «Батальйон!!! Струнко!!!» Тиша. Сніг гасить далекі звуки. І раптом дитячий голос - дзвінко: «А я придумав нову пісеньку про Чебурашку!» 

 Зрештою, з казарми його взагалі не випускали - поставили  «вічним днювальним». А що? Хороший днювальний вийшов! Головне було не дати йому роздягтись. Він так і засинав вдягненим, а потім вставав у блукав цілу ніч по казармі з багнет-ножем на ремені. Нічна казарма «батальйону смерті» це особливий світ! Від перевтоми нервова система багатьох солдат була розхитана. Багато хто у сні розмовляв. Причому не один і часто солдати під час сну вели довгі діалоги один з одним про які звісно не пам’ятали і не вірили коли їм про це переповідали. «Сєрьога! Ти воду забув злити, двіжок розморозиш!» «Я злив. Тобі завтра в караул заступати. А я в наряд по кухні йду – прапор казав…» І так цілу ніч… Можете уявити собі цю картину. Напівтемрява. Сплячі солдати перегукуються і кидають в простір беззмістовні фрази і серед цього блукає між ліжками сновида з ножем на поясі і дивиться божевільними очима у нескінченність…