5. Ремвзвод.

                              « - Що таке смерть?
                                 - Ми ще не знаємо що таке життя, 
                                   звідки ми можемо знати, що таке смерть?»
                                                                                                   (Конфуцій)

 Знайомство з «батальйоном смерті» в мене почалось з КПП. Там чергували двоє солдат з такою глибокою нудьгою і сумом в очах, що навіть мандрівному середньовічному паяцу і то зробилось би тоскно. Після кількох запитань хто я і куди почув я досить знайому фразу:
 - Котра година?
 «І ці туди ж! – подумалось мені. – І ці хочуть відібрати годинник і цих теж доведеться засмутити!»
 - Я не маю годинника! – показую руку.
 - Дарма ти так. Все одно в казармі заберуть. Краще віддай нам.
 - Я справді не маю.
 По очах бачу – не вірять.
 - Тоді дай трохи грошей.
 - Не маю. 
 - Цього ж не може бути, щоб солдата відправляли з одної частини в іншу без грошей.
 - Як бачите, може.
 Знову не вірять. 
 - Тоді може збігаєш за пляшечкою горілочки? Ми дамо тобі гроші. Тебе все одно патруль не перейме – в тебе документи. А нас зразу на «губу» заметуть…
 - Ні, за горілкою я не піду.
 - Ну це ти взагалі дарма…
 Далі вони мені пояснили як пройти у «стройову частину». Я вже збирався йти, як вони стали по стійці «струнко», приклали руку до козирка і продекламували:
 - Вітаємо Вас з прибуттям у військА!!!
 Я подякував, ще й сказав, що я комусь там служу. Сенс їхнього цинічного жарту я зрозумів дещо пізніше. Я ще подумав: «Скрипки до рук цим солдатам замість автоматів! Адже вони щодня грають сумний вальс розкладу армії.»

 У стройовій частині прапорщик Є. довго перекладав з місця на місце мої папери, потім чомусь поцікавився чи знаю я, чому мене відправили служити саме в цю частину (мене це абсолютно не насторожило), почав розпитувати про мою освіту і плани на майбутнє (про свої університетські коридори я вирішив нікому не розповідати), а потім попросив написати на листку кілька фраз і довго роздивлявся мій почерк. Потім сказав, щоб я зайшов як новоприбулий до начальника штабу на співбесіду. 

 Начальник штабу – майор Г. нічим мене особливим не вразив, але якоїсь антипатії теж не викликав. Під час розмови виникло відчуття ніби він хоче мені щось сказати, але не знає як – слів не знаходить. Чи слів таких не існує – можливо:
 - Розумієш… Е-е-е-е-е… Тут у нас служба має свої особливості... М-м-м-м-м… В цій частині трохи все не так як в тій частині де ти раніше служив…. Ну, як тобі сказати, ще далеко не все гаразд… Коротше, сам побачиш… Не зовсім зрозуміла твоя військова спеціальність – тут одні цифри. Чому хоч тебе в «учебці» вчили?
 - Мене вчили  висаджувати в повітря міста за допомогою радіокерованих ядерних фугасів! – чесно признався я, нічого не приховуючи. Набридло мені бавитися у військові таємниці та ще перед безпосереднім теперішнім керівництвом.
 Він щиро здивувався. 
 - Призначення нашої частини навпаки, взагалі то – зв’язок «качати». А телевізор ти відремонтувати вмієш?
 - Ні! – знову чесно признався я. 
 На той час я вже зрозумів, що в радянській армії краще приховувати свої знання та вміння. Але в цьому випадку я був відвертий. 
 Я ще не знав, що від відповіді на це запитання, можливо, залежить моя подальша доля, а можливо і життя – його довжина чи вкороченість.
 - А шкода, а то я вже думав тебе в ремвзвод відправити… Добре, йди в ПУС два до прапорщика П. Ставай на «довольствіє»! 

 Зміст цих слів я тоді ще не зрозумів. «Ох і термінологія в них!» – подумав я. Цей майор видався мені художником, що вічно малює свій власний портрет в повітрі клаптиками часу. Тільки сам він ще не здогадується про це…

 Отже, ремвзвод і порядки в ньому я міг тепер спостерігати (на своє щастя!) зі сторони – шмат їхнього буття був у тій же казармі.

 Командував тим взводом старший лейтенант К. У першу чергу здивували його очі – скляні, застиглі. Вперше я бачив очі, які нічого не виражали, не змінювались в залежності від обставин і ситуації. Очі – дзеркало душі, іноді дивлячись в очі людини можна прочитати її думки. Але не в цьому випадку. Таке було враження, що очі штучні. Чи то просто їм немає що віддзеркалювати – немає в глибинах черепа ні душі, ні думок. Він завжди ходив у шкіряних рукавичках-пальчатках – навіть в казарму до солдат заходив тільки в них – без шинелі, але в пальчатках. Я спочатку подумав, що в нього якість шрами на руках і він їх приховує. Але на плацу на морозі він свої шкіряні рукавиці зняв – руки були в нього звичайнісінькі. Причину цієї звички я зрозумів пізніше – в пальчатках у нього були зашиті свинцеві пластини, тому удар його кулаків був особливо болючий і нищівний. Я тоді вперше побачив як офіцер б’є солдат – жорстоко, нещадно, люто, з насолодою (яка проте абсолютно не відображалася на обличчі – обличчя так і лишалося застигле, а очі скляні). Бив солдат він з будь-якої причини – за найменшої підозри на невиконання якогось завдання які часто і виконати то було неможливо. Ремвзвод постійно щось ремонтував – і вдень, і вночі. Техніка постійно ламалась – і нова, що приходила з совкових заводів, і стара яка просто розвалювалась, але повинна була ще служити. Командир бив героїв-ремонтників без попереджень – спочатку бив, а потім пояснював за що. Для екзекуцій вибирав двох «основних» - двох «лобів-авторитетів» які потім починали бити всіх інших. Попри все ремзвзод вважався елітою – їх рідко ставили в караули та наряди. Солдати ремвзводу трималися від інших «служивих» окремішньо, не входили до земляцтв, мало з ким спілкувались. 

 У середині взводу панували якась дика атмосфера жорстокості та приниження. Був там один солдат – не обділений інтелектом, але якийсь трохи безпомічний та загальмований у побуті. Він перетворився на об’єкт постійних знущань. Кілька разів «товариші» по службі практикували над ним якусь дивну процедуру – цього солдата зв’язували, голили йому голову бритвою, а потім били по обличчю з такою силою, що обличчя перетворювалось у суцільну гематому – мама рідна би не впізнала. Потім відносили в санчастину, бо свідомість він, звісно, втрачав. У санчастині він лежав деякий час і кожного дня виглядав у відчинене вікно на плац і співав голосом сповненим безнадії: «Ой, ви, ой, ви, сірії шинелі…» Особливо це він полюбляв робити під час «розводу». Побачивши його спотворене обличчя замполіт кричав: «Сховайся, ти – ідіоте!!!»