3. Пелюстки вишень кольору хакі.

                                 «Нетривкий наш світ.
                                   І я з тої ж породи 
                                   Квітів вишневих.
                                   Вітер їх обриває,
                                   Сховатись… Втекти… Та куди?»
                                                                                       (Сайгьо)

 Відверто кажучи, я очікував, що служити мене відправлять в такі глухі і далекі краї і в таку понуру частину, куди ще старий крук не заносив кістки жодної живої істоти. Яке ж було моє велике здивування, коли потрапив я в особливо секретну частину розташовану поруч столиці тодішньої неозорої імперії. Система десь не спрацювала. Я – онук «ворога народу», син політично неблагонадійного, сам політично неблагонадійний – і раптом потрапляю в таку особливо засекречену частину. Просто в системі теж працюють люди – їм теж буває лінь, вони теж помиляються чи недопрацьовують. На мить мені здалося, що я перехитрив систему. Але це було не так. Мене швидко вирахували. Але було вже пізно – про одну моторошну «державну таємницю», точніше про одне безглуздя і дурість системи чи може просто людей з лампасами я вже встиг дізнатися. 

 Як я потім довідався, вість про місце мого  перебування дійшла навіть до міністра оборони і керівництво тодішнього КГБ. Почався страшенний скандал – певно комусь із нижніх чинів страшенно влетіло за «прокол». Хто би міг подумати – моя скромна особа, чия вина полягала тільки в кількох листках списаного паперу, скромній спробі написати кілька ессеїв стала предметом дискусій таких високопоставлених осіб! 

 За мною тут же почали слідкувати і крутитись навколо мене різні дрібні провокатори завербовані з солдат. Робили це вони надто грубо – я це встиг одразу помітити і оскільки це для мене було звичним явищем просто не звертав на них уваги. Я зрозумів, що незабаром з цієї частини мене відправлять кудись досить далеко. Що незабаром і відбулося. Але принаймні деякій час я встиг послужити в частині, де все підтримувалось в більш-менш нормальному вигляді як це і мусило б бути в тогочасній армії. Муштра, звичайно, була дика, вільної секунди в солдата не лишалось жодної, фізичні перевантаження були тяжкі, але армія, зрештою, такою і повинна була бути. Я не шкодую про ті півроку суворого гарту. Згадувався Р. Кіплінг:

 «Швидко, грубо і майстерно за короткий шлях земний
   І мій дух і моє тіло вимуштрувала війна.
   І цікаво – що зробити здатний Бог зі мною
   Більше того, що зробив вже старшина?»

 Що найбільше запам’яталося – так це запах трави. Я ніколи не думав до цього, що трава така запашна і що так може людині кортіти впасти обличчям в траву і відчути її запах. Це я зрозумів під час п’ятнадцяти кілометрових кросів в ОЗК та протигазі і з повною викладкою. А коли нарешті пробіг ті 15 км задихаючись в гумі, скинув протигаз і впав на траву… Який в неї був соковитий запах! А яке духмяне було повітря! Я це відчув  і зрозумів тільки тоді. І так було не раз. 

 Про цю військову частину назва якої рифмувалась зі словом «гестапо» солдати жартували: «Хто пройшов …. – не страшне тому гестапо!» Крім всього іншого частина була імені одного радянського генерала, якого в полоні в концтаборі фашисти замордували. Це теж було однією з тем солдатського зубоскальства – мовляв нас мордують так як його…

 Пройшло майже 30 років з того часу – я сподіваюсь, що те про що я пишу давно перестало бути «військовою таємницею» і ніхто таких понурих планів ведення військових дій більше не виношує. І сподіваюсь, що я наразі нічого не розголошую. А страшна таємниця тієї частини полягала ось в чому – у випадку небезпеки захоплення столиці – Москви тобто – ворогом, ця частина знищувала столицю ядерними фугасами – щоб ворогу не дісталася. Точніше у випадку небезпеки навколо столиці закопувались на глибину 15 м потужні ядерні фугами і підривалися. При цьому утворювалися б воронки, що нагадували місячні кратери глибиною півкілометра і шириною в кілька кілометрів з шаленим рівнем радіації в середині. Для ворога це мало би бути нездоланною перешкодою. При цьому, звісно, хто не встиг втекти зі столиці і околиць – доля тих людей була б сумна і трагічна, хоча недовга. Згідно плану одні підрозділи ці бомби закопували, потім тікали щодуху подалі, інші в той час надсилали сигнал на вибух. При цьому встигли втекти ті що закопували чи не встигли – це навіть теоретично перевірці не підлягало. Командування і керівництво мало би в той час перебувати десь в глибоких бункерах. Кому тільки цей ідіотизм в голову прийшов?! Це ж ворогу і воювати не треба – сказати – ага, зараз ми столицю десантом захопимо! Бабах! І Все самознищилось. 

 Причому навчання періодично влаштовувались – ці ядерні фугаси – «бочки з огірками» на сленгу тієї частини вивозились зі сховища, закопувались в землю, налаштовувались на вибух, посилався сигнал (тільки замість бойового учбовий, тому бомби не вибухали, а тільки сигналізували, що команда на вибух отримана). Ну це ж повний жах. А якби щось не так спрацювало, чи якийсь мудрагель в погонах щось переплутав? Поруч в столиці мільйони людей працюють, живуть, ведуть дітей в садочок, а тут поруч якісь камікадзе у формі кольору хакі тренуються зі справжніми ядерними бомбами як би їх всіх зараз підірвати. Ні жителі Радянського Союзу – це були пелюстки вишні. Колись в японській армії була особлива різновидність камікадзе – «пелюстки вишні» - їх садили не в літаки, а в керовані бомби. Так і тут – люди накопичували засоби для самознищення. Світ початку вісімдесятих вперто бавився в самогубство. 

 Що мені ще запам’яталось зі служби в тій частині – так це один осінній день. Нас черговий раз відправили на тренування – ми розгортали радіостанцію і відправляли в ефір учбову команду на вибух. Мене відправили в ліс з автоматом сторожити, щоб ніхто в район тренувань випадково не пройшов. Навколо стояла тиша, з дерев падало з легким шурхотом жовте листя осик, а в високому холодному небі летіли журавлі і тужливо курликали. Я тоді склав кілька ліричних і сумних віршів.