MARK

До Олбані, де має відбутися матч, залишилося буквально кілька кілометрів. Я поглянув на наручний годинник: виїхали ми о шостій ранку, а приїхати мали десь о дев’ятій (матч починається о 13:00), за словами тренера та водія. Але через затори та численні зупинки заправитися, купити поїсти та попити вже перевело на 11, а ми досі не на місці. Я почав крутити у руках пляшку води і витягнув навушники із спортивної сумки. Потрібно заспокоїтися… Я включив рандомну пісню і відкинувся на спинку стільця, заплющивши очі. Раптом відчув як щось штурхає мене у плече. Я знову розплющив їх і поглянув на мого сусіда – Пола. Я підняв брову і витягнув один навушник із вуха.

— Що таке? Ми вже приїхали?

— Дай мені один навушник, я свої із дому не взяв, - навіть не почекавши дозволу, Пол вихопив у мене його і запхав собі у вухо. Я закотив очі і знову відкинувся на спинку стільця. Телефон вискользнув з рук і я почув пісню Criminal - Britney Spears. Знову Пол зі своєю сентиментальною маячнею… Пісня перетворилася на крики трибун. Я стояв на полі і дивився на табло із балами: 78:82. Ми програли. Знову. Проти простої команди зі школи, 5-ий раз поспіль. Біля мене розсміявся Рей. Лучник. Зрадник. Раптом хтось почав мене кликати і торсати за плече:

— Марку! Марку! Прокидайся, бляха! – Наді мною стояв Пол і торсав мене за плечі обома руками. – Не спи, ти! Потім сонний ходити будеш, як Раян минулого року!

— Я ж не спеціально… - Раян біля нас вийшов із автобуса із червоними вухами.

— Е… Я заснув? – Я схопив сумку і підвівся, прямуючи до виходу з автобуса.

— Ага, - за мною поспішив Пол. – І ти так спітнів і збліднів… Що тобі снилося?

— Як ми програли матч… - я ковтнув. Пол уважно поглянув на мене і просто кивнув. Він розумів мій страх програти 5-ий раз поспіль у 5 років їм, простим школярикам. Всюди ми вигравали, а тут… Я похитав головою, щоб відігнати важкі думки. Автобус припаркувався біля службового виходу університету, і я знову натягнув навушники, щоб не чути криків фанів та обдумати все. Наша команда попрямувала до вбиральні і я помітив як «Лучники» також вийшли з автобуса і прямують до своєї. Вони почали нам махати, точніше, не нам, що я таке кажу? Рею Ейвері, а він почав махати у відповідь із сумною посмішкою. Я відчув незрозумілу злість. Вди-и-и-их-види-и-их. Як вчив Раян. У роздягальні смерділо старими кросівками та потом.

— Фу-у-у… - Арло насупився. – Чого тут так смердить?  

— Спеціально для тебе, Арло, - до нас зайшов тренер і старанно закрив двері роздягальні. – Тож, хлопці. Цей матч – найважливіша подія в році. Не забувайте, що на кону головний приз, до якого ми не можемо дійти вже 4 роки. Поки ми мучилися через програші, вони відпочивали на морях чи в горах, бо ж ці дурнуваті сертифікати… І кубок. Кубок, друзі, на кону кубок!

— Я море хочу більше, ніж той кубок, - буркнув Арло і Джо його штовхнув плечем під ребра і шикнув на нього.

-Ми всі хочемо на море, подалі від Джерсітської жари, Арло, - Пол потягнувся і гепнувся на крісло.

-Так! У нас 10 хвилин щоб переодягнутися і я вам все нагадав, ану хутенько, - тренер переступав із ноги на ноги, очевидно хвилюючись. – Я по ним бачу, що у них знову якась хитромудра тактика на думці, тож ми маємо бути спритнішими та хитрішими за них усіх, ясно вам?

Ми ствердно кивнули і почали переодягатися у форму. Я саме натягнув через голову майку, коли ми почули свисток старшого судді, якого ще не бачили в очі. Ми вийшли під оплески та вигуки трибун: як підтримуючих так і ні, в принципі як завжди. Залежить від того чи це кричать фанати «Лучників» чи наші. Я глянув на суддівський стіл збоку стадіону універу і проковтнув слину. Далі були 20 хвилин на майданчику, під час яких ми розминалися, присідали, стрибали та кидали м’ячі у кошики. Пролунала сирена. Гравці розсілися на лави запасних, обговорюючи тактику.

— Усе так як на тренуваннях, але відкладаємося на повну, ясно, хлопці? Запасні гравці, ви лишаєтеся на лавах запасних, та й самі знаєте, - я відчув як тренер сильніше стиснув моє плече. – Ми не можемо дати їм програти, не цього разу! Я ясно сказав?

Останні слова він вимовив досить гучно, і ми так само гучно відповіли йому «Так!». Ворожа команда недоброзичливо зиркнула на нас, а дехто закотив очі. Ми стали у щільне коло і промовили гасло, те ж саме зробили й «Лучники». Шум людей навколо заглушив низький бас судді. Він почав перераховувати 5-о гравців, які зараз грають. Запасні ж залишилися на лавочці. Ми вибігли на поле і стали у стійки навколо кола по центру, теж саме зробили й «Лучники». Два найвищі гравці команд вибігли на середину центрального кола. Суддя матчу, засмаглий високий чоловік за літами, підійшов та взяв м’яч у обидві руки. Разом із цією дією шум ніби виключили натисканням на маленьку кнопку. Тоді він підійшов до нас у центр кола і коротко свиснув: знак, що треба приготуватися і чекати. Чекати, поки він підкине м’яч угору і почнеться цей запеклий бій.

Ще кілька секунд тиші. І тоді… М’яч підлетів угору. І все полетіло шкереберть. Я не зможу пригадати навіть половини матчу, настільки я був зосереджений на табло та тому, щоб закинути якнайбільше м’ячів у кошик суперників. Ми всі бігли, м’яч передавався з рук у руки або ж його вихоплювали. Кілька разів нас заміняли запасні гравці. Ми встигли вимучити «Лучників» до сказу, особливо їхнього захисника, так як і казав нам тренер. Але і вони не пасли задніх. Перша, друга, і ось третя чверть закінчилися і оком ми не встигли змигнути. Ми гепнулися на лави запасних із стогоном на коротку перерву, яка тривала десь 2 хвилини. Рей дістав солодку воду та ковтнув кілька ковтків і сповз по спинці сидіння. Матео, який саме заміняв легкого форварда, видудлив половину півлітрової пляшки. Пол пробурмотів:

-Господи… Коли це пекло закінчиться?

-Не знаю, - Рей видихнув.

-А я знаю і ми зараз знову мусимо виходити, - Раян глянув на циферблат на табло. – Залишилося 30, 29, 28…