MARK

«Думай-думай-думай. Думай, Марку Вест. Думай.» Це те, що я повторював собі протягом всього річного підсумкового іспиту з algebra 1 – як писало на моєму листку. 35 питань. З яких я виконав тільки 19 – попереду ще 16… А залишилося лишень 30 хвилин! Ми усі ще й були у класі із партою, де міг сидіти тільки один учень – це «гальорка» мала двомісні парти і там був Пол! Везунчик. А я прямо перед носом міс Калькулятор. Я зітхнув. Звісно, у вас постане питання чи я щось повторював вчора перед іспитом. Ну… Що ж, я намагався. Але я був настільки зморений вчорашнім знайомством з батьками Лілі, що заснув прям за столом і прокинувся від будильника який дзвенів вже десять хвилин на весь будинок. Чому ж тоді мене ніхто не розбудив, якщо будильник такий голосний? Що ж, батьки поїхали на кількаденну конференцію, та я звик. Перед уроком я ще силувався щось вивчити і Пол старався щось мені розказати, що на його думку точно буде на іспиті.

-Проблема то в тім, що там може бути практично все, - сказав тоді Пол.

Тук.

Із задум мене вирвав стук моєї ручки об підлогу. Я озирнувся і підняв її. Опустив погляд на свій листок де нещасно написано квадратне рівняння. Опустивши голову, я взявся за нього.

Дзинь-дзинььььь

Я ледве встиг поставити останню крапку коли просто в мене з-під носа вихопили листок. Навчіть хтось цю вчительку терпіння!

Я роздратовано глянув вгору, щоб поглянути в очі учительці, але це була не міс Калькулятор, це був Пол. Я підняв праву брову: «щоб це мало означати??». Пол склав руки у вибачливому жесті і прошепотів:

-Сорі чувак, але сам бачиш, вона мене попросила позбирати листки…

-Так, хлопці, що там за нарада? Поле Каллахан, я що, не дала тобі завдання? – Учителька року злісно блиснула окулярами.

-Е-е… Так, вибачте… - Буркнув він.

Поки Пол збирав аркуші, ми почали збирати речі, купою рушивши до їдальні. Зайшовши в їдальню, я взяв тацю і набрав собі їжі. Приклавши картку до стійки монітора касира, я пропхався до столика на двох і сів.  Крізь усю цю штовханину я краєм ока побачив як Пол проштовхується до столиків зі своєю тацею і озирається по всій їдальні.  Я почав махати йому рукою, мовляв «ходи сюди, я тобі зайняв». Він посміхнувся, підійшов до столику і гепнувся у крісло біля мене.

-Дякую що зайняв мені, - він полегшено зітхнув. – Ще ніколи я не бачив їдальню такою забитою… О, і до речі, дивися що я маю! – Пол почав махати шкільною газетою перед моїм лицем.

-Вау. Яка рідкість побачити у когось газету нашої школи…

-Ай, та я не про це! – Він відмахнувся і почав активно гортати журнал і зупинився рівно на 15-й сторінці. – Дивись, цю сторінку написав новий учасник у веденні шкільної газети! Про це вже пів школи говорить. І знаєш хто це? – Мій друг тикнув засмальцьованим від піци пальцем у речення крихітним шрифтом. – Наш Еспресо! Прикинь?!

-Угу… Я знаю. І? – Я стенув плечима.

-Тобто як знаєш??? Коли ти встиг дізнатися?

Я вже розкрив рота щоб сказати йому, але він навіть слова мені не дав сказати:

-Чекай-чекай, здається, я знаю, - він примружив очі і зробив ковток апельсинового соку. – Ти ж вчора був вдома у Рея і знайомився із його батьками, ага?

-І батьками Лілі, - похмуро додав.

-Ай, деталі! – Пол кинув журнал на стіл між нами.

Кілька хвилин ми мовчки їли наші обіди, але це тривало недовго.

-Тож?

-Мм..? – Я глянув на нього з-під своєї тарілки: я саме жував яблуко.

-Як усе пройшло? Батьки тебе прийняли? Там було смачно хоча би? А Новенький як поводився?

-Е-е-е… - Я проковтнув кусок фрукту. – Та ніби нормально все пройшло… Там було смачно, справді. А Новенький взагалі з’явився на кухні один раз, взяв собі яблуко і спершу, здається, навіть не помітив нас усіх. І коли Лілін тато покликав його, він привітався, вибачився і сказав що йому треба написати статтю до газети, інакше йому капут. Ну, якось так, тільки велемудріше в рази.

Пол підняв брови і почав щось мугикати собі підніс, що підозріло почало нагадувати Моцарта. Я глянув на нього з жахом і мало не вдавився. Переконавшись, що все проковтнув і ніде нічого мені не застрягло, я скрикнув:

-Ти щ-що… Також Моцарта слухаєш?! Як Еспресо?!

-Марку, ми дружимо вже 11 років і ти досі не знаєш яку музику я слухаю? – Пол промовисто закотив очі.

-Та ні, я…

-Ти помирився із Реєм?

Я відчув, що друг дуже довго чекав щоб задати це питання.

-Угу. Він сказав що не зливає тактики іншій команді і я йому повірив. Рей ніби то казав досить щиро.

Я підняв очі і поглянув кудись поза межі плеча Пола, і майже одразу зіткнувся із поглядом зелених, мов прожектори, очей із невусом у оці. Рей, оточений якимись учнями і ученицями, мабуть, із тих, хто веде журнал, глянув на мене, ніби відчув, кого зараз Пол і я обговорюємо, і чомусь мене взяв мандраж. Бр-р-р…  Хто взагалі так промовисто дивиться?! Мені ніби в мозок зазирнули, чесно вам кажу! Раптом переді мною клацнули чиїсь пальці і це одразу повернуло мене до реальності. Пол.

-Марку-у-у? Планета Земля викликає тебе назад!

-А-а-а-а? Оу… Вибач.

-На кого ти там дивишся? – Пол озирнувся і глянув на Рея. – На Еспресо?

-В нього дуже яскраві очі, я взагалі-то на нього випадково глянув!

Але Пол мене вже не слухав, і тим паче не дивився на мене. Він почав махати Рею і кликати його сюди.

-Що ти робиш?! – Прошипів йому я.

-Запрошую нашого друга посидіти і пообідати з нами, а що? – Він так здивувався, ніби це було очевидно.

-Але він не наш друг, - я глянув прямо в темні очі Пола.

-І? Він приблизно вчиться з нами в одній школі і є в нашій команді. Ну же, Кеп, я розумію, що не виходить іноді потоваришувати із братом своєї дівчини, але ти ж сам казав, що в команді потрібно підтримувати дружні стосунки, особливо коли матч на носі! – І знову почав кликати Рея до себе.