MARK

Я зупинив машину і вийшов з неї. Відчув, як по чолу виступив холодний піт, який я одразу витер. Я ще ніколи так не нервував, мабуть. Побачив, як із дому вийшла Лілі і помахала мені, мовляв «заходи». Я посміхнувся на всі 32, вдаючи що не нервую перед знайомством із її батьками. Які вони, ці її мама і тато? Вона казала що нормальні, що я не маю переживати, та… Все одно якось некомфортно. Це так ніби тебе мають представити перед 1000-а людьми і то це не так стресово. Моя дівчина підбігла до хвіртки і відчинила її.

-Приві-і-іт! – Вона всміхнулася, але я помітив напругу у куточках її очей.

-Привіт! – Я обійняв її і відразу відпустив: а що як її батькам це не сподобається... – Я зараз прийду, почекай тут трішки.

Я швидким кроком рушив до машини і дістав звідти два букети ніжних жовтувато-рожевих троянд – один її мамі, а другий самій Лілії. Підбіг до дівчини, яка вже зачекалася.

-Це тобі! – я посміхнувся. Ліля відразу розквітла:

-Дякую! – І поцілувала мене в щоку.

Ми зайшли в дім і вона зразу побігла шукати вазу для квітів. До мене вийшла усміхнена рудоволоса, як Рей, жінка. Я здогадався що це їхня матір, бо Лілі не згадувала про те що в них є старша сестра. Ніяково всміхнувшись, вручив їй букет троянд.

-Добридень мем, це Вам!

Вона всміхнулася ще ширше і я помітив, що очі в неї карі, а не зелені як у Рея чи Лілі. Але вона також мала невус у оці, як і її діти. З задум мене вирвав її голос:

-Оу, дякую!

Раптом поруч із жінкою вигулькнула Лілі.

-Мамо, я знайшла вази і… Ой, - вона затнулася. – І, ем… Познайомся це…

-Де мій майбутній зять? – із кухні прогримів чоловічий голос і в коридор вийшов чоловік у фартуху. Я відчув, що червонію: ну який майбутній зять..? Здається, Лілька подумала про те саме, бо раптом, вся червона, вигукнула:

-Тату! Ну який майбутній зять? Ми зустрічаємося заледве з місяць! Тож, знайомтеся, це Марк, мій хлопець. І він капітан команди, у якій є Рей.

-Радий знайомству, я Браян, - тато Лілі простягнув мені руку і я потиснув її. – Міцно тиснеш, значить чоловік! Він посміхнувся.

-Я Кассандра. Вечеря вже на столі, тож проходіть до столу.

Ми пішли на кухню і сіли за стіл, на якому були тако (ммм..), курячі крильця, макарони і салат.

-Ти вибач, мабуть, переважно так не харчуєшся, та й ми також… Просто сьогодні ми їхали до куми Лілі і нам забракло часу приготувати щось нормальне. – мама Лілі витерла руки об фартух.

-Ні, все гаразд! Насправді переважно я так і харчуюся: після школи та занять я не маю часу приготувати собі щось, і готує переважно мама, інколи батько. А так як вони обоє майже не мають часу ми або розігріваємо або мама готує такі вечері.

-А ким працюють твої батьки, що в них так мало часу?

-Тато – професор фізики і математики, а мама – доцент вищої математики.

Коли я це сказав, батько Лілі присвиснув і запитав:

-А як звати твоїх батьків?

-Есмеральда і Артур Вест, сер.

-О, я знаю Есмеральду Вест. Вона часто дає інтерв’ю або веде якусь наукову програму. Ти плануєш йти по стопам батьків чи вирішив поступити на когось іншого?

-Ні, я… Я вирішив, що віддамся баскетболу або, якщо не вийде, історії США.

-От і добре. Професори історії США також потрібні у цій країні, - набираючи салату, відповів Браян (як він попросив його називати). Я став розглядати кухню, хоча вже тут був.

Це помітила мама Лілії.

-Як тобі наша кухня, Марку? Ми недавно зробили ремонт.

-Що? Е-е-е… А, так, дуже гарна! Якщо чесно, я вже тут був… - І відразу пошкодував що це сказав і краєм ока глянув на Лілі. Вона цілком спокійно жувала тако.

-Справді? Коли?

-Ну... Я заїхав за Лілею, ми мали хотіло сходити на кіно і подзвонив у двері. Мені відкрив Рей, покликав Лілю. А вона ще перевдягалася. І Еспр… - я прикусив собі язика. – І Рей запросив мене на кухню і зробив каву (на цьому моменті батьки Лілі поглянули один на одного і всміхнулися). Ну і отак от…

Ніби почувши, що його згадали у розмові, на кухню вийшов Рей. Він був одягнений у звичайні домашні шорти та пом’яту велику футболку з принтом Знаків Дарів Смерті із «Гаррі Поттер і смертельні реліквії» на спині. Еспресо навіть не підняв погляд на нас, дивлячись у планшет і щось черкаючи стилусом. Він взяв яблуко із миски, витер об футболку і запхав собі в рота, яка стояла на кухонному столі і вже зібрався піти.

-Рею, - покликав його Браян.

Рей нарешті підняв погляд на нас за столом. Вкусивши яблуко і тримаючи його в одній руці, а в іншій – планшет із стилусом і видобув із себе один звук і одне слово:

– О… Привіт.

Вау. Просто вау. Якщо що, це сарказм.

-Вибачте, я просто зайнятий… Потрібно написати статтю в шкільний журнал і оформити його. Інакше мене з’їдять і кісточки не залишать.-Новенький кивнув на планшет та стилус.

-Не голодний?

-Ні, дякую, - він вийшов геть. Розмова поновилася, але тепер ми заговорили про команду.

-То, Ліля казала, що ти капітан команди, у якій недавно опинився Рей? – Кассандра відпила апельсинового соку зі склянки і глянула на мене.

-А, так.

-І що, він там чемний?

-Е… Так, звісно.

-А…

-Та ну, Касс, ти що, сумніваєшся у нашому хлопцеві? – Браян штурхнув її у плече, а вона його і вони обидвоє розсміялися.

Вечеря закінчилася досить швидко і це мене дуже здивувало. Я думав буде навпаки: я тільки чекатиму коли зможу піти звідси. А тепер я майже заздрю Лілі (майже). Наприкінці, коли я допомагав збирати тарілки, Кассандра мене запитала:

-То як тобі вечеря?

-Дуже смачно, дякую! – Я посміхнувся.

Насправді через нерви, а потім через зосередженість на розмові я майже не помічав що, як і де їм. Але, здається, я їв досить акуратно, бо одяг не заплямований (якби мене мама так побачила, я б уже напевно прав весь свій одяг руками. До кінця життя), а місце де я їв не забруднене. Перемога. Залишилося помиритися з цим… Новесеньким.