RAY

Прокинувшись, потягнувся по телефон щоб глянути котра година і закам’янів: 13:20! Ох, щоб тебе пропасниця схопила, вже 5-ий урок йде! Метнувшись до шафи, став витягувати якісь шорти і футболку, при цьому намагаючись зачесатися – якщо вже запізнюся, то хоч би на останні уроки встигну… Раптом мій погляд впав на записку, приклеєну квадратиком скотчу на дверцята шафи. Зірвавши її, став читати вголос: 
«Рею, я і мама їдемо до хрещеної Лілії. До школи ви не йдете, мама попередила завуча. Я знаю, знаю, кінець року, підготовка до тестів… Але нічого не станеться якщо ти раз пропустиш. Сніданок на столі, розігрій собі в духовці, і приготуй щось Лілі, якщо вона не втече зі своїми подружками кудись, ти ж знаєш, вона спить до обіду якщо її не розбудити. Ну, також не забувай що сьогодні ми познайомимся із новим бойфрендом Лілі!
Твій тато»
Новий бойфренд, новий бойфренд… Згадка про Марка Веста, капітана баскетбольної команди «Авангарди» нагадала мені, що за 15 днів буде матч проти «Лучників» - команди, яка була мені як родината з якої ми пережили не один напружений матч проти багатьох сильних команд, в тому числі і проти «Авангардів». У той день коли я розказав їм що переходжу у іншу школу та – що логічно – у іншу команду, розмова ще на початку не клеїлася, я не знав як їм це сказати… Зараз я пам’ятаю їхню реакцію і те, що дуже путався та затинався. 

У той день…
-Я йду з команди, - важко опустивши сумку на холодні кахлі, видушив із себе. Нарешті сказав, давно вже мусив…
-Що? Рей, чувак, ти жартуєш? – Доркас підхопилася на весь свій високий зріст, стріпуючи рудими кучерями. 
-Сьогодні що, 1 квітня? Чи ти дні попутав? Голова не болить? – Майкл по-дружньому ляснув мене по плечу, прикладаючи руку до чола, мабуть, перевіряв чи не має температури. Я гірко всміхнувся і забрав його руку. 
-Ви справді думаєте, що я б жартував про таке?
Всі замовкли. Відповідь була очевидною: про що-що, а от «відчалювання» з команди я, їхній тодішній капітан, не пожартував би. 
-Невже ти справді не можеш залишитися? -  лавка тихо скрипнула і до нас підійшла Морган, крутячи у руках свою стареньку приставку від Sony, від якого продовжили лунати звуки стрілянини з якоїсь бойової гри. На ньому грали всі ми у команді, хоча ніхто і ніколи не міг дорівнятися до її рівня. Соломон, який до того всього шуму стояв, спершись на одвірок, також рушив до нас. 
-Морган, це логічно що він не зможе залишитися. У нас команда школи, ау-у-у! 
Морган на цей коментар тільки сильніше стиснула приставку – я посміхнувся, згадавши це. Між ними завжди літали такі іскри… Але я б не поспішав називати їх ворогами: просто іноді гризлися. 
-Ну… Ми ж можемо створити групу у тг або у вайбері… І підтримувати спілкування і ти ж не їдеш у інше місто! Ми можемо зустрічатися всією командою! 
Але ми всі розуміли, наскільки нереально звучали його слова: так, ми можемо створити групу у якомусь додатку для спілкування, там спілкуватися. домовлятися погуляти і весело провести час, от тільки... Навчання, робота у декого, домашні справи забирали багато часу, і єдина пора коли ми бачилися: школа або тренування з баскетболу. Та й за кілька коротких років багато з нас закінчить школу, поступить в університет, коледж чи будь-який інший заклад, і часу буде ще менше… З переписками було те саме: ми усі ледве могли устигати відповідати на якісь дуже важливі і термінові повідомлення, що вже говорити про чат із друзями. Навіть зараз… Я глянув на зім’ятий папірець від тата і зітхнув. Ми створили чат, і справді багато спілкувалися, але рідко… Майже не зустрічалися, хіба що раз на три місяці, і то тільки якщо пощастить. Принаймні, ми незабаром побачимося, хоча і у статусі «вороги». 
Із задум мене вирвав сміх, що долинав з першого поверху, звуки, схожі на цокання підборів по сходах (у чистому приміщенні..) та грюканням дверей навпроти мене, тобто з Ліліїної кімнати. 
-Що там таке? – пробурмотівши, викинув у смітник папірець і пошкандибав до кімнати сестри. Постукав. 
-Ліль, це ти? 
-Ні, це Крістіна… Я прийшла по твою душу… 
-Ха-ха-ха, як смішно. Так смішно що я аж забув засміятися. – скривившись, ображено відвернувся від дверей. Знову за своє… Хто не розуміє – Крістіна це назва книги Стівена Кінга. Там йдеться про машину, одержиму демонами і підлітка-невдаху Арні. Машина вбиває всіх, хто стає на її шляху між Арні та нею. Я це все читаю, хоча ненавиджу жахастики… Але книги Короля жахів справді захоплюють.
Двері розчахнулися і звідти вилетіла Лілі, Кейра і Челіна, обмальовані якимись малюнками із хни. 
-Братику, а давай тобі щось намалюємо! – Дівчина хитро примружилася. 
-Що? Ні! – Я відсахнувся від трьох дівчат, які як хижаки хотіли накинутися на мене. У кожної був один тюбик хни у руці. 
І от я вже сиджу і чекаю поки мені намалюють якесь сонце із хвилястими проміннями на лівій руці. Вони так благали щоб я дозволив їм щось намалювати на мені, що гріх відмовити їм. Особливо беручи той факт, що Челіна засмутиться і Кейра мене з’їсть. 
-Все! – Ліна намалювала останню лінію. – тепер сиди і чекай поки воно висохне, а тоді здери темну кірочку зверху. Дівчата мовчки помилувалися своїм витвором, а тоді просто зібрали вологі та сухі серветки, хну і білий косметичний олівець яким малювали контур і пішли у Ліліну кімнату. Я знудьговано почав гортати журнали Vogue, де опублікували статтю про найбільше пограбування в історії США: «This deal is the product of a secret political conspiracy and is an outright fraud against the judicial system. The president is suing a self-governing government just to siphon money». Також там писали про історичний прецедент Анни Вінтур, яка вперше з’явилася на обкладинках журналу Vogue. Глянув на малюнок на своїй лівій руці. Здається, висох. Почав, як і казала Челіна, здирати кірочку зверху. Здерши все, повернувся до читання журналу. 

CHRISTIANE AMANPOUR, CHIEF INTERNATIONAL ANCHOR, CNN: Hello, everyone and welcome to "Amanpour". This week we are dipping into the archives and looking back at some of our favorite interviews from the year. Here's what's coming up. Vogue Editor-in-Chief, Anna Wintour, at the top of the fashion industry surveys her cultural kingdom for us in a rare interview. She tells me why her magazine takes a stand.
Дочитавши, я глянув на годинник: 14:32. Піду, мабуть, приготую собі щось, і ще сьогодні на роботу іти… Зітхнувши, пішов розігрівати собі рамен який приготував два дні тому.