MARK

Сьогодні вже 15 травня, до матчу з баскетболу залишалося 16 днів, і це зовсім не багато, якщо хтось так подумав. Йшов до школи і мислив про те, чи встигнемо ми закінчити підготовку до матчу і ще ці шкільні екзамени для перевірки знань за рік… Не встиг і переступити поріг шкільної будівлі, коли раптом на мене налетів Пол. Він стрибнув на мене ззаду, регочачи на весь коридор, аж луна йшла.

-Злазь із мене, Каллахан! Поле, злазь, кому кажу! - Він нарешті зістрибнув із моєї спини, широко посміхаючись.

-Привіт, Кеп! Я на тебе, якщо чесно, чекав цілу вічність, чого ти так довго переступаєш ногами, ти ж не наш Еспресо – ти високий, - Пол штурхнув моє праве плече ліктем, а тоді потяг мене за рюкзак в бік класу. – Ходімо вже, ми запізнимося на урок французької мови, Репертуар нам цього не пробачить, mon cher!

Репертуар – це поганяло, яке ми придумали містеру Бейкеру, занудному вчителю французької та іспанської мов. Він говорив так монотонно, повільно та тихо, що ми буквально засинали під час його уроків. І, не повірите! – хоча більшість вчителів за спання на їхньому уроці вбивали твій пріоритет походом до директора – Репертуару було начхати з баскетбольного кільця на те, що хтось солодко посопує у нього на уроках. І багато хто запитає, чому саме таке прізвисько. Ну, не знаю, це звучить так ем… елегантно чи по-французьки, мабуть.

-Е-е-й, планета Земля викликає Марка Веста на тверду шкільну підлогу. Друже, чого ти став? Рухайся, 2 хвилини до уроку, та Репертуар не пробачає запізнень!

-А-а, що? Бляха, задумався. Біжимо!

І ми побігли як скажені, але таки запізнилися. Містер Бейкер прочитав нам 15-хвилинну лекцію, але таки сказав сідати, знову занурюючись у якийсь французький монолог про Столітню Війну, написаний якимось воєнним-бельгійцем, якщо вірити тому, що там написано. Ей, у нас урок всесвітньої історії чи урок іноземки? Тобто так, це французькою. Він нам читає, а ми потім йому кажемо, що запам’ятали – але він ніколи не дочитує до кінця свої записи – кажу ж, занадто повільно читає. Пол поруч зі мною сонно поклав голову на парту, вже засинаючи. Я озирнувся по класу – так, половина класу спала, а інша сонно дивилася на Репертуара мутними очима або щось знуджено креслила у зошиті. Боже, і цей Новенький тут. Він що, всюди?

-Еспресо також тут? – просичав Полу на вухо, аж той підстрибнув і випрямився в кріслі.

-А, що? А-а, так, мабуть, прийшов спробувати. Він колись казав, що хоче спробувати себе у професії перекладача чи когось такого… - промовив Пол, звісно, пошепки. Хоча, чого нам боятися? Ми сидимо на останній парті, а не на першій чи другій. Та й вчитель так занурився у свій аркуш…

-Коли він таке казав? – набурмосившись, дістав гумку і почав стирати каракулі із зошита: не треба, щоб вчитель із іноземних мов побачив у моєму зошиті його спотворений портрет.

-А, ми всі перед тренуванням обговорювали на кого хочемо піти після школи… Але, ти запізнився тоді, згадав? Це було минулого тижня, в суботу.

-Пам’ятаю я, пам’ятаю, - відмахнувшись, кинув гумку в пенал і дістав олівець. Став знову щось там шкрябати.

-Марку, маю надію, що ти зараз записуєш те, що я щойно читав, - прямо наді мною стояв Репертуар, дивлячись на олівець у моїй руці, тоді на зошит, який я встиг прикрити рукою (слава богу!), ще раз на мене, і знову на олівець.

-Е-е, так, так, я все записую!

Вчитель мовчки кивнув, все ще дивлячись на мене із підозрою, і повернувся на своє місце. Він прочистив горло і знову став читати. Клас, пожвавлений раптовим рухом на останніх партах, вдруге занурився у млявість та сплячу агонію. Боже, коли це пекло закінчиться… Нарешті продзвенів дзвінок.

Коли ми нарешті вийшли з класу, почувалися так, ніби з нас витекли всі соки: ніби цього було недостатньо, Репертуар задав культурне есе: це типу твір, де ти порівнюєш культуру мови, яку вивчаєш, із культурою США. Але це все треба написати на французькій, ще й на 2-4 сторінки… Господи, пощади нас, простих учнів та учениць цієї сраної школи. Коли вже будуть канікули?!

-Коли вже канікули?! – сказав вголос. Пол плентався за мною, досі сонний.

-Коли-коли, ти ж знаєш: -го червня.

-Та до них ще… 17 днів! Я не виживу, - дістаючи з локера форму, відразу взяв книгу з фізики та закинув у рюкзак, а підручник із французької мови поклав на поличку. Ми побігли на фізкультуру. Вправи, нормативи, нудна промова від вчителя… Після цього всього мій друг помітно пожвавився: ще б пак, ми ж бігали, стрибали і мало не воювали за м’яч чи якогось гравця до команди. І у Пола після фіз-ри якраз мав бути урок бізнесу та маркетингу, і він виглядав і почувався як огірочок. А от я далі почувався зігнилим помідором. Передчуття уроку фізики не покращували ситуацію, навпаки. Фізичка дала неочікуваний тест. Хоч хтось розуміється на тих формулах і задачах??? Думаю, я здав його на E або D… Ох, не бачити мені кар’єри в NBA. Розумієте, щоб загалом потрапити на навчання після школи, потрібно мати зі всіх оцінок хоч би C, це найнижча оцінка яку ви можете отримати. А всі інші оцінки: D, E, F не приймаються, і вас просто не пустять до майданчику, плачте не плачте, істеріть не істеріть, погрожуйте не погрожуйте, не спрацює. Від цих думок мене врятує хіба що екскурсія в музей Всесвітньої історії, в який ми йшли відразу після 3-го уроку, який якраз щойно минув.

-Ну, не кисни, чувак! – матеріалізувавшись нізвідки, Пол поплескав мене по плечу. – Хоч вона і гадина ще та, але не настільки, щоб ставити тобі якусь дуже погану оцінку. 

-Угу, легко тобі казати… У тебе наступним хімія, замість тої екскурсії в музей?

-Ага! Я вже шкодую, що таки не йду з вами, хоч і був там разів зо 200, - ми синхронно зітхнули. – Уб’ють мене на уроці, не зробив я ту презентацію… Уяви собі, така дурнувата тема: хімія кулінарії чи молекулярна кухня, чи як там Пробірка казала. Хіба що, скажу що забув флешку вдома, принесу на наступний урок, в середу, - очі Пола засвітилися у надії. – Що? Іноді ж треба користуватися тим, що вона дуже добра. О, дзвінок! – скрикнув друг і ми розбіглися хто куди: я - надвір, бо там уже збиралася невелика купка тих, хто йде на екскурсію в музей історії, а він - у клас хімії.