PAUL

Потягнувшись, підхопив під пахви Лу і Дженні і всадовив їх у дитячі крісла.

-Ну же, малявки, час їсти… - пробурмотів я, намагаючись одночасно запхати у рот Лу ложку манки і витерти підборіддя Дженні. Не вийшло. Я зітхнув і обернувся від них спиною. Якщо добре оглянути світлу вітальню дачі, у якій ми живемо, можна помітити просто неймовірну кількість картин, які малювала бабуся, і фото у красивих рамочках. Найменша з них, перевернута, була на туалетному столику біля потертого синього крісла-ліжка BNB Preston (чи як там дідо казав? То він меблями захоплюється, не я!): це було весільне фото матері і батька, який втік 14 років тому. Мені тоді було років три, мабуть. Я досі пам’ятав його щетинисту щоку, як він мене підкидав сильними руками…

-Ей, Лу, ні! Скільки разів я повторював, не їсти мою сережку! Фу, кака! – Щойно відволікся, а Лу вже зі смаком облизувала мою чорну сережку-кільце кліпса, яку я забув і поставив просто на її столик. І поки я викрикував що це кака, і їсти цього не можна, Дженні просто виклала купку, як ніби додаток до моїх слів. Ох і ех, мої любі!

-Ну, Дженні, йдемо на токсикологічну операцію номер 234!

Заткнувши носа щипцями, я почав міняти підгузник. Токсичний предмет щасливо полетів у смітник.

-І що мені з вами робити? – Взявши руки в боки, суворо глянув на однорічних малючок з круглими баньками, які витріщилася на мене. Раптом для мене самого, вони почали синхронно вилізати з крісел.

-А ЩОБ ВАС… - я ледве встиг підхопити їх, поки вони сміялися. – Що, смішно? А так? – І почав їх лоскотати. Дивно, але в Дженні немає лоскіток, хоч вона і звивалася під моїми пальцями, які були на її животику, мов маленький слимачок від солі. О-о-й… А то ще ж на городі роботи повно…

Так от, щодо мого батька. Спершу ми думали, що він просто З-Н-И-К. Безвісти. Але виявилося, що ні. Він втік, як боягуз, бо він «не хотів скніти в чотирьох стінах і слухати крики і плачі трирічного хлопця». Саме хлопця. Не дитини, а хлопця.

А через два роки він одружився з молоденькою блондинкою, до якої якраз таки втік, яка народила йому другу дочку, яку вони назвали Шура. І нічого, не скаржився їй ні разу! І так, саме другу доньку, я не помилився. Таємно від шлюбної сім’ї, він мав іншу, позашлюбну. Дід казав, що не довіряв тому вилупку, але моя мама, його донька, була так палко в нього закохана, тож він вирішив не втручатися: може, йому просто так здається і все. Але виявилося що ні…

-Пьол! Пьол! Ди’ися, дусь курок жене! – Лу почала вказувати білим від манки пальчиком у вікно. І справді: курей жене, а ще ж не вечір навіть… Глянув на годинник: 18:47… Тю, і забув, що вже скоро літо, дні стають довшими, от і світло надворі… Ну, і якщо перекласти з мови всіх малюків, слова Лу означали: «Пол, Пол! Дивися, дідусь курок жене!». Не всім судьба зрозуміти малявок, які тільки вчяться говорити і ходити. 

-Пол, там твій дружбан Ромео прийшов! – дід пошкутильгав у бік вітальні, де я грався з Лу і Дженні в пізнавальну гру «Toddler Games».

Ромео – це Марк, хто не вдуплив дідового гумору. Після того, як він кілька разів бачив поцілунки Лілі і Марка – біля сміттєвих баків, у машині, в кінотеатрі, куди він пішов трохи «розвіятися» – як він сам казав, він став кликати цю пару «Ромео та Джульєтта», хоча між персонажами відомої п’єси Вільяма Шекспіра і ними немає жодної схожості. Ну, приблизно я ще не чув, щоб Марк чи Ліля казали ніби їхні сім’ї ворогують між собою... Хоча, а може, а може…

-Ну, малі, настав час. Час іти зі мною на гулянку.

Дівчатка заплескали в долоні, сміятися і тягнути мене за пальці, так, ніби розуміли що означає слово «гулянка». Я зітхнув ще глибше і з ще більшою тугою, ніж за весь день. Вечірці у домі Фера і Віллі настав кінець. Як я туди піду? З ними? Якби це була просто прогулянка з друзями, то я міг би ще, та все ж…

-Та не кисни, я за маленькими пригляну, а потім і Лорі прийде, - дідусь став у дверях, спираючись плечем на дверний одвірок. – А загалом, потім ти все одно матимеш сім’ю, і…

-І все одно будеш доглядати за своїми дітьми, не треба бути таким, як твій батько. Знаю я, знаю!

-От і чудово, - дід посміхнувся. Зуби в нього були білі, аж сяяли, і він не мав вставної щелепи, як багато хто в його віці. Хоча він і не був старий… 60 років – не та дата, при якій людину можна назвати дуже старою, хіба ні?

-Ну, чого став і либишся, йди збирайся! – він махнув на мене рукою, ніби проганяючи. Я відразу чкурнув, вдів щось пристойніше за зелену футболку з принтом HERITAGE COSTUME Desert⚡Rider та потерті і старі, як цей світ, чорні шорти. Але вони були зручні для носіння вдома, тож я в них і ходив по хаті.

-Я тут! – почав махати руками на знак привітання.

-Ну нарешті! Ми скоро запізнимося, і всіх гарних дівчат розберуть, а ти ж сам хочеш знайти собі дівчину, з якою можна буде потанцювати, - Марк гепнув мене по спині, очевидно, мстячись мені за всі ці рази, коли я неочікувано вдаряв його по хребтові. 

-Та не бурчи ти, Еспресо нашого вже нагадуєш! – я поплескав його по плечі, і ми пішли в бік приватного будинку тітки і дядька Фера і Віллі. Фернандо і Вільям – кузени, які часом приїжджають сюди, дуже часто тільки тоді, коли в них літні канікули: з травня по вересень (повезло їм…). Фернандо хоче стати архітектором і навчається в університеті на бакалавра. Вільям ж, навпаки, гидує університетом і вступив у консерваторію. Має свій поп-гурт, який користується успіхом. Вони грають поп-музику, іноді рок, у пабах, клубах чи на вечірках. Звісно, за гроші, хіба що ти їхній друг/подруга, то можуть зіграти безплатно. В мене колись грали… Ну, менше з тим. Кузени часто організовують вечірки, коли дорослих немає вдома. Вони кличуть усе місто і ми тусуємося до самого ранку, «поки з ніг не звалить втома», як співає у одній із своїх пісень Targan, український музичний виконавець. Я не знаю української мови, але співає він гарно, особисто мені зайшло. Коли останній раз я був у них на вечірці, я здихав від нудьги. Марк танцював із якоюсь дівчиною, її звали Клариса, вона з сусіднього міста, за її словами. А я… Я залишився один. Всі хлопці танцювали, говорили, їли-пили з іншими дівчатами, а для мене жодної не залишилося. Тобто так, я говорив з різними, але мені швидко ставало нудно… Не те що з Соломоном… Але він козел, справді, не треба згадувати його. Він мій колишній хлопець, який став закритим, відповідав сухо, різко, був злим до моїх друзів, ніби вони йому щось зробили. Так, я розумію що смерть матері далася йому важко, але проминуло 2 роки, за цей час можна трохи прийти до тями… Я нікого не втрачав, але, думаю, що за два, чи навіть один рік можна перестати злобитися на весь світ.