RAY

Після виписки з лікарні я повернувся додому: лікар сказав жодного напруження в школі, вдома і жодних тренувань на найближчі 2 тижні… Я почувався так, ніби зрадив власну команду. Не хотів навіть уявляти що вони тепер думають про мене… Що я слабкий, неповносправний і думав що зможу тренуватися далі? Я почав робити собі каву «Максвелл Хаус», яку здається, недавно пропонував Марку, але вже ніколи не запропоную... Про що це я? Звісно, більше не запропоную, адже з ним буде Лілі, от вона і пропонуватиме каву чи що там в нас є… Що він любить? Колу, мабуть… Взяв великий кухоль з паруючою кавою, пішов в бік панорамного вікна та сів на широке підвіконня, укрився старим пледом, який колись купив тато, мама тоді ще бурчала навіщо він нам, пилозбірник цей. А тепер ми всі часто по черзі або ж разом закутуємося в нього;

Раптом із-за входу долинув дверний дзвінок.

Я встав і потягнувся: хто проти ночі буде дзвонити в двері? Може, діти граються абощо… Ліля поїхала на ночівлю до подруги. Може, щось забула (як завжди) і повернулася? Або якийсь маніяк зараз стоїть за дверми, чекаючи поки дурний підліток йому відчинить… Так, треба перестати читати Стівена Кінга, бо вже таке уявляю. Глибоко вдихнув, і відчинив двері: нікого. Вийшов з будинку і мало об щось не перечепився . Глянув униз: найзвичайнісінький паперовий продуктовий пакет: такі продаються в магазині за три квартали від Райської вулиці… Я підняв його і зазирнув у середину: там були якісь цукерки, апельсини, яблука, ківі…  Я ще раз здивовано озирнувся: хто це приніс? Тренер? Сусіди? Чи, може, хтось із команди? Мабуть, таки хтось із команди. Може, Пол? Запитаю в нього потім, коли знову стану на ноги.

Я так і продовжив стояти в коридорі: роздумував та перечислював всіх знайомих хто міг подарувати мені цей пакет. Арло, Джо, Раян, Марк… Ні, ну точно не Марк – він нічого не знає про те, що я був у лікарні.  Та найбільше підозрював Пола: ми часто спілкувалися, тож може це був такий вияв братської турботи. Пообіцяв собі не забути запитати в нього: цікавість таки роз’їдала зсередини. Чи все-таки це злий жарт? Я почав витягати апельсини, розрізав одну: виглядає всередині і пахне як апельсина… Тоді розрізав цукерку: і цукерка не червива, пахне нормально. Навіть якщо це хтось із команди, чому просто не віддати це мені в руки? Раптом я помітив на дні пакетика папірець. Витягнувши його, прочитав: «Рею Ейвері». Почерк був неакуратний, немовби правша лівою рукою писав…

Відкрив маленький пакетик «Gummy Bears» від Haribo: там було багато таких пакетиків, штук з 10, якщо не менше. Маленький желейний ведмедик смакував… просто як маленький желейний ведмедик. Так як і завжди… Дивно все це.

Я сів назад на підвіконня, обхопивши горня чорної, як вугілля, кави та задивився на те, як поволі Місяць піднімається вгору, а на вулиці стрімко темніє: з’являються перші зорі, деякі планети – тобто великі та світлі крапочки, які також нагадують зорі. Завжди любив нічне небо, тато часто показував мені різні планети, як їх розрізнити та як орієнтуватися по зорях, якщо раптом заблудишся.

Я витяг навушники з кишені мішкуватих чорних штанів. Включивши їх, ввімкнув пісню Imagine Dragons «My fault». Заграли перші акорди, голос Дена Рейнольдса полився з навушників плавним, м’яким басом :

«took a walk on a Saturday night

Fog in the air...

Where do I go from here? »…

Пісня грала далі, немовби вгадуючи всі мої думки. Я перевів погляд на горня кави, вслухаючись в текст пісні, яку, якщо чесно, вибрав у своєму плейлисті навмання. Раптом у замку завертівся чийсь ключ, двері відчинилися, і у дверях з’явилася чоловіча постать, а в ніс вдарив запах сирої землі, сталі та старого одягу.