MARK

-Вибачте, але ту не можна паркуватися…

Я підняв голову та натрапив поглядом просто на… поліцейського! Бляха-муха!..

-Покажіть своє посвідчення.

Я схопив рюкзак з заднього сидіння та почав порпатися у передніх кишенях, тоді в бокових… Та де ж воно?! Дідько-дідько-дідько… Відчув як по лицю проступає холодний піт… Я його забув вдома.

-Ну? – поліцейський вичікувально глянув на мене. Чимось цей погляд нагадав мені Рея…Та що я зараз його згадав?! … Я важко ковтнув, намагаючись проковтнути клубок у горлі.

-Я його… Забув.

-О, значить ви вкрали машину?

-Я не…

-Та лишіться мого внука!

Га? До нас шкандибав дід Пола – той самий який бачив, як я з Лілею цілуюся.

-Я по продукти збігав, а внук за кермо сів. Я йому казав не забути посвідчення, а він, звісно ж, забув! Підлітки в наш час такі забудькуваті, знаєте…

-А… Тоді гаразд. Але на наступний раз, хлопче, не забувай посвідчення.

-Так, звісно, - промимрив я.

Поліцейський пішов, а дід Пола виклично на мене подивився:

-Ну? Ти чув містера? Не забувай більше тої вашої карточки. Бо наступного разу мене не буде щоб тобі дупу прикривати. А через кілька секунд додав. – В Пола така ж ситуація була. І в мене колись… Ну, чого чекаєш? Їдь давай, бо зараз ще якийсь поліцап приїде і тоді вже точно оштрафує тебе.

Після його слів я ніби прокинувся.

-Е… Так. І дякую!

-Ет, немає за що. – старигань махнув рукою та пошкандибав далі.

Коли зайшов додому, роззувся і пішов на кухню щоб взяти залишки вчорашньої піци, застав на кухні тата: він сидів у кріслі і читав газету. Ми привіталися одне з одним.

-Як справи в школі?

-Та, все норм.

-Як там тести? Скоро будуть екзамени? – я почув нотки напруження у його голосі.

-Так.

-Ну, то готуйся до них – тобі треба знати точні науки.

-Я ж казав, що не хочу вчити це чи ставати професором! Я хотів би після школи вчити історію США, я ж казав! – Я почав дратуватися.

-Історія США змінюється, там купу дат, а також треба мати А або В щоб поступити кудись, а в тебе таких оцінок з історії США я останні 2 місяці не бачив так точно… Історія мінлива, а в фізиці наприклад, це не так. Подивись на свого двоюрідного брата, він закінчив школу на відмінно, поступив у престижний Оксфордський університет… Ти ж не зможеш заробляти на життя одним баскетболом: ти можеш отримати травми, чи ще щось таке… І сила не означає розум, я тобі це багато разів повторював!

-Ой, так, точно! Я ж такий поганий, а мій двоюрідний брат нормальний!

-Що тут за галас? – У дверях показалася мама, вдягнена та нафарбована: збиралася кудись виходити, мабуть.

-Я намагаюся пояснити Маркові, що йому буде складно в житті, якщо він не знатиме точних наук...

-О, так. Марку, тато каже правду. Тобі потрібно вчитися… От твій двоюрідний брат…

-Знову він! Та ви тільки про нього й торочите! «Двоюрідний брат те, двоюрідний брат се…»! Як він такий чудовий та розумний, може, всиновіть його, а?!

-На півтону нижче, шановний! – Батько суворо глянув на мене.

-От і добре! – я відвернувся від них і потупотів вгору сходами, до своєї кімнати. Тоді максимально голосно грюкнув дверима, аж шибки у вікнах задзвеніли, та впав на ліжко. Як ж уже це дістало! Вони весь час говорять про того Александра, мого ідеального з великої букви «І» двоюрідного брата, як про неземне створіння, яке створили і дуже ним пишаються, немов вчені які винайшли лікування від дуже небезпечного вірусу… Бляха, тепер ще й ці вчені в голову лізуть… Я обернувся обличчям до стіни і заплющив повіки: ні про що думати не буду. Не буду вчити ані фізику, ані хімію, ані ще якусь довбану точну науку!

Ніхто мене не любить, ніхто не приласкає, піду я у садочок, наїмся черв’ячків, черв’ячків… Годі. Я просто здурів. Здурів від батьків, тестів і точних наук…

Дзенькнуло повідомлення. Та хто там вже? Так гарно ж лежав.

Тяжко повернувся та потягнувся до тумбочки біля ліжка, намацавши телефон, я взяв його і подивився – Пол пише: «Хай, погуляти хочеш? Я так задовбався від тої тригонометрії…» Я відписав «ОК, давай біля мого дому зустрінемся 18:00» і знову утупився поглядом у стіну. І тихо ням-ням… А черв’ячки чудові, та різнокольорові… Так, досить, не думай про це! Від згаданих мармеладних черв’ячків забурчало в животі: я так і не взяв тих двох нещасних шматочків піци… Блін. Я сів та потягнувся: батьки мали поїхати до своїх старих друзів, здається… Я спустився на низ та побачив що тато далі сидить у кріслі і читає газету. Зайшов на кухню, витягнув з холодильника залишки піци і поставив на тарілку. Запхавши її у мікрохвильовку, натиснув два рази на кнопку «30 сек.» і «Старт». Поки їжа грілася, налив собі яблучного соку. Мікрохвильовка дзенькнула, я витяг тарілку з піцою, взяв стакан з соком і помарширував у свою кімнату, не озвавшись навіть словом до батька, а матері на горизонті видно не було. Поївши, я зібрався та вийшов на вулицю: сонце немилосердно гріло, тут було жаркіше, ніж у Сахарі! - ..хоча у Сахарі я ніколи не був… Біля воріт вже чекав Пол. Ми привіталися та пішли у напрямку ЖК.