CASSANDRA

Коли я повернулася, вдома нікого не було: Ліля на побаченні, а Рей… Зиркнула на годинник: 19:56 і нахмурилася. В такій годині він вже повертався з піцерії, де працював.

-Сину, я вдома! – гукнула.

-Я тут, мам. – почула голос із кухні. Роззулася та покрокувала туди: там стояв Рей, у старому одязі Браяна – його вітчима. Перед очима зблиснув він: усміхнений, у такому ж одязі, коли хотів мити свою таратайку черговий раз. Я від цього дратувалася, але зараз віддала б усе заради цього.

-Перед приїздом тата я б хотів помити його машину… Ти ж знаєш з якою прискіпливістю він ставиться до чистоти своєї «ластівки».

-Так звісно, любий, йди.

Він посміхнувся мені так само, як мій чоловік колись посміхався мені після моїх бурчань про те що з цієї машини скоро злізатиме фарба, адже вона частіше «миється» ніж всі машини Нью-Йорка… Я за всі ті роки не згадувала що Рей Браяну нерідний – вони мали багато спільного, навіть, здається, в зовнішності. Глянула мутним поглядом на фотографію в дерев’яній рамочці: там стояв він, з щетиною, у воєнній формі. Тепла усмішка намагалася приховати стурбовані та втомлені від війни очі. Це фото ми зробили 2 роки тому, не знаю, навіщо… Мабуть, просто хотілося відчувати його присутність хоча б із цієї фотографії. Я довго вдивлялася в це фото, на його лице, яке покривала рясна щетина, на густе світле волосся, яке спадало на карі теплі очі... Перевела погляд на фотографію, де ми були на морі: Лілі тоді було 6, а Рею було 8. Ліля вистрибнула Браяну на спину, а Рей намагався штрикнути її своїм пластиковим мечем. Зобразивши щось схоже на посмішку, я мовчки підійшла до плити та ввімкнула її. Потрібно жити життям далі, незважаючи на всі перешкоди: в мене є Рей, Лілі і Браян, хоч і за тисячі кілометрів розлуки та болю…

-Я вдома! – почула я веселе щебетання донечки. Я набрала усміхненого виразу – Лілі не треба зараз бачити гіркі міни.

-Привіт!

-О, мамо! Привіт!  - Вона обійняла мене, а тоді продефілювала до шафки і витягла звідти велику вазу. Вона налила туди води і поставила її на підвіконня. Тоді Ліля десь зникла, а тоді повернулася з ліліями – дуже ніжними та гарними.

-Правда, гарні? Мені Марк подарував! – вона весело посміхнулася.

-Так, гарні.

-Мамо, а розкажи про перший букет, який тобі подарував тато!

-Ти ж уже чула цю історію багато разів!

-І що? Ну, будь ласка, мамо, мамусю, матусенько!

-Та вже добре! – я розсміялася і сіла на крісло навпроти неї. Вона також сіла і приготувалася слухати.

-Що ж, цей перший букет і букет не нагадував. Я тоді на 1-му поверсі жила, то він підійшов до кухонного вікна – Рей тоді в садку був. І постукав. Весь розпашілий, червоний, аж багряний як буряк… У його руках було вирвано кілька підсніжників: мокрих, трохи брудних, абияк вирвано але з високо піднятими «голівками». А тітка Діна тоді подумала що то якийсь грабіжник до мене в хату хоче пробратися… Голосно ж тоді твій тато постукав насправді, аж шибки тріщали. Так от, викликала тітка Діна поліцію. Потім довго розбиралися в відділку. Та все ж нас відпустили. Тітка Діна пригрозила йому, та й пішла додому. А букет я тоді у маленьку вазу поставила. Оту стару, порцелянову і потерту…

Ми з нею ще трохи поговорили про щось буденне, а тоді вона пішла в свою кімнату. На телефоні «дзенькнуло» повідомлення від місіс Дейзі – мого боса на заправці. «Добридень, Кассандро, завтра будь ласка пропрацюйте зміну замість мене – син захворів. Я заплачу вам за мою зміну.». Я відповіла їй «добре» і підійшла до раковини, наповненою тарілками, горнятками та столовим начинням. Я взялася мити гору посуди, роздумуючи про той букет та завтрашню нічну зміну.