LILIA

Я захоплено спостерігала за тренуванням «Авангардів»: вони виконували складні вправи та легко закидали м’ячі між короткими перервами на воду. Так тривало десь годину, а потім вони грали один проти одного – я не знала, скільки їх було у одній міні-команді, вони рухалися занадто швидко. Після тренування вони зайшли в роздягальну. І якщо перед тренуванням вони там сиділи мільйон років, то тепер, ніби пройшла ціла вічність. Нарешті вийшла більша частина команди, але в ній я не розгледіла Рея чи Марка. Зітхнувши, втупилася поглядом у двері будівлі – чекала, поки вони вийдуть. Нарешті двері відчинилися – і звідти вийшли якісь хлопці, близнюки, і за ними сам Рей і Марк. Тоді я зітхнула вдруге, ще важче: тепер чекати, поки вони наговоряться… Раптом Марк обертається, оглядає своїми карими очима трибуни, ніби шукає когось. Мене. Він киває на прощання хлопцям і, посміхаючись, швидким кроком рушає до мене. Посмішка сяє, як передвечірнє сонце, по бронзовій шкірі стікає кілька краплинок поту, а футболка прилипає до торсу. О Боже ж ти мій… Я підвелася і взяла свою триколірну сумку, яку урвала на знижках у магазині модного бренду «ZARA». Стараючись якнайшвидше спуститися до нього, ледь не спіткнулася (от блін!) на своїх підборах. Він взяв мене за руку, і ми посміхнулися одне-одному. До нас підійшов Рей, і ми мовчки пішли. Рей – додому, ми – на побачення. Ну, такий план… Пройшло небагато часу, і ми вже біля мого дому. Я вперше пошкодувала, що ми живемо так близько до стадіону.

-Ліль, ти йдеш? – Рей на пів шляху до хвіртки обернувся і подивився на мене з очікуванням.

-Ні! – вперто піднявши брову, я старалася всім своїм єством показати, що не здамся.

-Але вже пізно, і на вулиці темніє…

-Ой, ну що ти з нею як з маленькою? Тільки сьома-скількись-там-хвилин! Дівчата у її віці і до опівночі гульки правлять. – Марк втрутився у розмову. Рей насупився і стенув плечима, очевидно, проігнорувавши слова свого нового капітана.

-А ти телефон маєш?

-Ясно ж, що так! – я закотила очі, готова обернутися і піти.

Але тільки моїх слів Рею було замало! Він вперто стояв на тому, щоб я перевірила кишені і на 200% впевнилася, що маю телефон із собою. Мене це вже невивовно дратувало, але я все таки стала порпатися в сумці, щоб довести свою правоту… Але телефону не було. Я перевірила у кишенях сукні та легкого білого светра, який прихопила з собою на випадок холодного вечора, раптово зрозумівши, де телефон.

-Ре-е-й…

-Ясно. Ти його загубила, так? – брат суворо глянув на мене.

-Ну ні! Я знаю, тобто здогадуюся, де він… Він, напевно, на стадіоні… Ну, знаєш, на трибунах. Можеш по нього з’їздити, будь ласка? Візьми мій велосипед.

Це був вже немолодий велосипед. Колись він належав Рею, але зараз він з нього виріс, і тепер його віддали мені… Ось що значить мати старшого брата або сестру – весь час щось доношуєш замість них!

Пройшло кілька нестерпно довгих хвилин. Я чекала, що ж вирішить мій братик. І нарешті Рей поволі, невпевнено кивнув.

-Добре.

-Дяку-у-у-ю! – підбігши до нього, я обійняла і поцілувала його в щоку. – То ми собі підемо, а я, якщо що, подзвоню із телефону Марка! Поставиш мій телефон у моїй кімнаті на стіл, ОК?

-ОК. – Рей кивнув і покрокував до гаража. – А і ще… Не засиджуйтеся надовго.

Та вже добре! - Марк пирхнув і взяв мене попід руку. Рей стенув плечима, розвернувся і пішов в бік дому.Я ще почула як він наспівує Моцарта, а далі вже він зайшов у дім, мабуть, щоб занести свою сумку. Та менше з цим. Я і Марк рушили до кафе, яке тільки нещодавно відкрилося, а вже завірусилося в Інстаграмі як «Делулу кафе, ну типу ідеальне кафе, чи круте кафе. Рею сподобалося б, адже він фанатіє від кави. Але він називає похід у кафешки лише «марною тратою грошей» і каже, що «кава, зроблена вдома – найкраща!». Але ця його «найкраща» кава – це просто жменька гіркого темного порошку, залитого окропом у горнятку. А от у кафе… У кафе зовсім інша справа, я думаю. Ми якраз підійшли до  «Spy&Spoke» - це назва кафе. Коли ми зайшли, мені забило подих від численних запахів кави, чаю, різноманітної їжі та парфумів. Вмебльоване у скандинавському стилі, мабуть, приміщення було просторе та світле. Ми сіли за столик на двох та взяли меню яке було на столі. За пару хвилин до нас підійшов молодий усміхнений офіціант і запитав що ми будемо брати. Я замовила «Cherry Matcha» - вишневу матчу, а Марк замовив «Decaf Coffe» - це кава без кофеїну. Свій вибір він пояснив тим, що не любить каву, її гіркий смак: навіть якщо він додасть 5 ложок цукру, то все одно кава буде йому гірчити.

-А ти колись пробувала декаф? – Марк намацав під столом мою долоню і взяв її у свою.

-Так, - я згадала як колись замовила декаф – каву без кофеїну.

-І як вона тобі?

-О, досить смачна… Дякую! – до нас підійшов офіціант із тацею, на якій були наші напої, кубики льоду билися об стінки склянок. Ми взяли їх та подякували. Офіціант посміхаючись кивнув та підійшов до іншого столика де сиділа стара подружня пара все ще усміхаючись. Вони сперечалися про те, чи брати їм це морозиво, чи, може, те… Я зацікавлено прислухалася до їхньої бесіди, а тоді глянула на Марка: він, здається, також підслуховував про що ця пара говорить. Наші погляди перетнулися і ми почервоніли… Ми заплатили за свою каву та вийшли з кафе, ставши біля сміттєвих баків які псували все своїм запахом, але нам було все одно.

Він підняв на мене свій горіховий погляд, і я відчула як по моїй шкірі пробігли мільйони й мільярди мурашок. Ми були так близько одне до одного, що здавалися між нами немає дистанції.   Відбулося те, чого ми так довго чекали – поцілунок. Я стала навшпиньки (що було майже неможливо через каблуки), а він нахилився до мене. Наші губи торкнулися один одного, лише на мить…

-Ану відійдіть звідси, ви, романтікі! Посходилися тут… Ні пройти ні вийти! – На нас почав бурчати якийсь дідок з сміттєвим пакетом у лівій руці, і ціпком, яким вимахував на нас – у правій. Ми миттєво відскочили один від одного – огидний запах сміття вдарив в наші носи з новою силою. Дід, все ще бурмочучи щось собі під ніс про «сучасну молодь», пошкутильгав собі далі – у бік смітників. Я подивилася на Марка, він – на мене і ми почали сміятися аж розболілись животи. Вже аж коли ми підходили до мого дому та сміх трохи вщух, між нами зависла тиша.