RAY

Коли після тренування я перевдягнувся та вийшов із роздягальні, то перше, що я побачив було щось середнє між любовною сценою фільму із Netflix та К-драмою: двоє голубків посміхалися і дивилися одне-одному в очі. Як ви вже здогадалися, це були моя сестра та її новий бойфренд. Я важко зітхнув та швидким кроком рушив до них.

-Йдемо? – в мене було дивне відчуття що вони тут так і стоятимуть. Ну зовсім як у Netflix…

Ну, і ми пішли. Ліля щось щебетала і Марк одноманітно їй відповідав. Здавалося, він також був заглиблений у свої думки. Цікаво, про що ж він думає? Про баскетбол? Чи, може, про іншу дівчину, яка десь там чекає на нього… Ні, я не хочу про це не те що думати, а й припускати таке. Щоб прогнати дурні думки, які завжди приходили до мене разом із втомою, я легенько затрусив головою. Заглиблений у думки, незчувся як ми вже були біля дому.

-Ліль, ти йдеш?

-Ні.-Але вже пізно, і на вулиці темніє…

-Ой, ну що ти з нею як з маленькою? Тільки сьома-скількись-там-хвилин! Дівчата у її віці і до опівночі гульки правлять. – Марк втрутився у розмову і нахабно вишкірився. Я лиш насупив брови і стенув плечима: вирішив проігнорувати його слова.

-А ти телефон маєш?

-Ясно ж що так!

-Все одно перевір.

-Навіщо? – Лілька вже почала дратуватися.

-Щоб з тобою бути на зв’язку. Бо потім виявиться що телефону немає. І потім вночі ніхто його шукати не захоче…

Ліля знову сказала що має телефон. Але я продовжив настоювати на своєму. Не був впевнений що вона справді має при собі телефон… А якщо не взяла? Та ні, Ліля завжди має при собі телефон: по-іншому і не зв’яжеться зі своїми подружками. Я споглядав як вона шукає телефон у кишенях сумки, светра та навіть сукні.

-Ре-е-й… - сестра нервово глянула на мене.

-Ясно. Ти його загубила, так? – я так і думав…

-Ну ні! Я знаю, тобто здогадуюся, де він… Він, напевно, на стадіоні… Ну, знаєш, на трибунах. Можеш по нього з’їздити, будь ласка? Візьми мій велосипед. Я роздумував кілька довгих хвилин, вагаючись, адже почувався дещо втомленим після інтенсивного тренування… Але все таки, чого не зробиш заради сестрички? Я подумки зітхнув та кивнув: нехай уже ж!

-Добре…

-Дяку-у-у-ю! – вона поцілувала мене в щоку та обійняла. – То ми собі підемо, а я, якщо що, подзвоню із телефону Марка! Поставиш мій телефон у моїй кімнаті на стіл, ОК?

-ОК. – я покивав та вже обернувся в напрямку гаража де знаходився велосипед. – А і ще… Не засиджуйтеся надовго.

Та вже добре! - Марк пирхнув. Я стенув плечима та покрокував до дому: вирішив занести сумку додому, а тоді вже поїду за Лільчиним телефоном. Я вставив ключі в двері і з шоком змішаним з насторжливістю виявив що двері відкриті: ми нікого не чекали, невже грабіжники? Я кинув сумку в передпокій і почув звуки з телевізора у вітальні – туди я й пішов. На моє здивування я побачив маму: вона сиділа в вітальні, обхопивши руками горнятко у якому парував трав’яний чай: я навіть за кілометр відчував запах цього улюбленого напою мами.

-Ти сьогодні швидше з роботи? Ти ж казала що на заправці в тебе сьогодні нічна зміна…

Вона поставила фільм на паузу та втомлено посміхнулася мені.

-Так, я сьогодні швидше… Як ти? Як твоє тренування? – мама стривожено глянула на мене, від чого в мене щось стиснулося всередині, але я посміхнувся:

-Усе добре! А як в тебе справи? Як там все на роботі?

-Усе гаразд, Рею! Я отримала підвищення, хоча працюватиму за тим же графіком що й завжди!

-Я радий це чути… - я знову посміхнувся, але вже силувано: мені ставало сумно щоразу коли згадував як мама пахає на цій роботі щоб нас прогодувати… Але наступного тижня я знову почну працювати у піцерії «Sandy`s house» - популярному закладі де робота завжди аж кипить.  - Що дивишся?

-«Володаря перстнів» Толкіна. Хочеш зі мною? – мама посунулася щоб я міг сісти.

-Так, тільки треба ще з’їхати за телефоном Лілії… Вона знову забула його на трибунах… - Я зітхнув, а за мною і мама. Ми подивилися один на одного та розсміялися. Її копиця рудого волосся спадала їй на лице рясною хвилею.

 -Добре, біжи тоді. І обережно на дорогах! – гукнула вона мені вслід.

-Окей! – Вийшовши з дому, дістав велосипед з гаража. Сівши на нього, поїхав у напрямку майданчика.

Повільно почало заходити сонце, небо порожевіло, сонце стало нагадувати велику оранжеву кулю, чиї промені світили мені прямо в очі: однією рукою я зробив «дашок» над очима, а іншою тримав кермо велосипеда. Їхав повільно. Переді мною вже поставав чорний силует трибунів, коли я відчув як починає паморочитися у голові. Я різко зупинився та зіскочив із велосипеду: тримаючи велосипед правою рукою, лівою почав порпатися в кишені шортів. Дістав тубус та витрусив звідти дві таблетки в рот: останні з цього тубуса… Хоч би на дорогу вистачило. Світ знову почав набирати обрисів та форм, і це все перестало нагадувати велику пляму недбало змішаних фарб… Закинувши тубус у кишеню, знову застрибнув на велосипед, важко налягаючи на педалі. Коли вже приїхав на баскетбольний майданчик, різко зупинився та зістрибнув із сидіння, а велосипед спер на парапет. Де там Лілія сиділа? У другому ряду з правого боку, здається… Чи з лівого? Ні, таки з правого. Я піднявся на другий ряд сидінь, та пройшов в правий бік. Так, телефон справді був на сидінні. Я взяв його та запхав у ту ж кишеню що й тубус: у ліву. Я спустився до велосипеду та сівши на нього, поїхав додому. За ці кілька хвилин що я пробув на вулиці 14-ій (так, така назва цієї вулиці), вже добряче стемніло: замість рожево-оранжевих купчастих хмар що вкривали небо, їхньому місцю уступилися чорні, грозові хмари. Я насупився та почав їхати швидше: невже гроза? Посеред квітня? Вже аж за кілька метрів від дому я притормозив та зменшив швидкість. Зіскочивши з велосипеда, схопив його та швидким кроком завіз його в гараж, де переважно стояла чиста та вимита машина тата. Та зараз вона виглядала досить сумно: непомита, вкрита пилюкою та заляпана пташиним послідом… Батько любив коли його машина виглядала відполірованою, бо «це показує який я господар, хіба ж ні?». Колись я не надавав цим словам значенням, а деколи ці слова, які він так часто проказував як неймовірно важливу промову, мене дратували… Але тепер я був готовий віддати все щоб він зараз зайшов в гараж, скривився, взяв шланг та почав її мити, просто тут, в гаражі. Мабуть, помию її на цьому чи наступному тижні, він казав що приїде наступного тижня з фронту. Хоч би так і сталося… Ці думки мене пригнічували, тож я вирішив не думати про це. Роззувся, та заглянув у вітальню де мала би дивитися фільм за книгою нашого улюбленого автора Дж .Р. Толкіна. Хоча фільм і йшов, і на телевізорі якраз йшла фінальна сцена, мама вже спала. Я вимкнув телевізор та накрив матір пледом. Тоді тихо піднявся на другий поверх, стараючись не видавати лишніх звуків. Зайшов у кімнату сестри та поставив телефон на її письмовий стіл, як вона й просила. Тоді озирнувся та подивився на її старі плакати, до яких додалися нові: Різні К-поп групи, здається Stray Kids та Katseye, а ще персонажі із мультсеріалу «Hello Kitty» . Старий плакат із персонажами з фільму «K-pop Demon Hunters» від якого вона колись зі своїми подружками фанатіла та передивлялися сотні разів, аж поки не вивчили все напам’ять і він їм надоїв. Якісь тканинні постери – вже старі, пошарпані та вже почали торочитися на кінцях – доказ, що колись Ліля обожнювала аніме, і до досі не може викинути ці постери. Я зітхнув та вийшов з кімнати, причинивши за собою двері. Треба ще підготуватися до тесту з історії США. Зайшов в свою кімнату та важко витяг з наплічника бінер, у якому був на металевих кільцях натягнутий папір із потрібними темами до тесту. Ми саме вивчаємо вбивство Джона Кеннеді та його брата Роберта (Боббі) Кеннеді. Я сів за стіл та відкривши бінер, дістав папір із вже готовими темами які треба вивчити та відкрив однотонний сірий блокнот також на кільцях та відкрив на вчорашніх записах про Кеннеді, які диктував нам містер Вайлдер.