MARK

Розмова перед тренуванням.

Коли Рей вийшов, у мене було забагато запитань і замало відповідей. Тренер продовжував дивитися на мене здивовано та нетерпляче:

-Ну що там, Марк? На Бога ж, про що ти хотів поговорити?

-Річ у тім, сер, що я майже нічого не знаю про цього новенького, – запхавши руки в кишені, я намацав там обгортку з-під жувачки. Витяг її і став крутити між пальцями.

Тренер насупився, ніби ну зовсім не розумів до чого я хилю.

-Це заважає тобі?

Таки не розуміє… 

-Я маю на увазі що мені та й самій команді потрібно знати щось про нього.  Яке його прізвище, звідки він… ну, або хоча би інформація про те, у якій команді був. Щось таке.

-Та, він ж представився! Можете після тренувань зустрітися… – тренер знову посміхнувся та поплескав мене по плечу та продовжив. – За те ми тепер маємо у команді сильного розігруючого!

-Звідки ви знаєте?! – я почав дратуватися. Обгортка від жуйки перетворилася на тугий джгутик, – Ви ж ще не бачили як він грає!

-О, слухай, так ж тут знати і бачити нічого не треба! Він із «Лучників», а ти знаєш яка це команда…

-Га??? «ЛУЧНИКІВ»?!

Мій крик мабуть почули на всю столицю і далі на схід…

Ця команда з дивною, але страшною для будь-якого 2-го баскетболіста назвою, була не просто командою. Це був потужний, незламний мотор. Їхня тактика гри – добре продумана до найменшого поруху пальця ще ніколи їх не підводила: вони майже завжди вигравали. Ніколи не можна було вгадати, якою вона буде наступного матчу. Вона кожного разу була інша: це путало і зводило з розуму гравців – від шоку, а тренерів – від люті.

-О, так! – тренер, здавалося, не був якось взагалі здивований моїм криком. – А він не згадував про це, коли з вами всіма знайомився? – я похитав головою. – Ні? Із такої команди, і не похвалиться! Який сором’язливий! – тренер знову засяяв усмішкою.

Це нагадувало погано продуманий, але лихий жарт. Тобто як? Оце миршаве, худе та ледвепересуваюче хлопчисько колись  було розігруючим  «Лучників» ?! Тих самих які кожного літа нас по асфальті розмазували як 5-річок?! Про це я, звісно, і спитав у тренера:

-Тих самих «Лучників» які кожного літа нас на лопатки клали?!

-Так! Але тепер ми маємо їхнього найсильнішого розігруючого! – Тренер радісно потер руки. Я почав бурмотіти щось під ніс, намагаючись заперечити його слова: ми ж ще не бачили його гри і взагалі не знаємо чи був він їхнім найкращим, до біса, найкращим розігруючим! Та тренер тільки махнув рукою на мої заперечення:

-Та ну тебе, Марк! Я впевнений що він грає краще за багато кого з нашої команди разом узятих, тож за це не хвилюйся… Та й навіть якщо так, то й що? Він у них пробув достатньо довго і навіть можливо що… - Тренер нервово поглянув на мене – Звісно, я на таке не дуже надіюся та… Можливо, у нас буде більше поступок або вони не встигнуть знайти нового розігруючого до матчу – часу майже не залишилося… Лише 2 місяці… Та що я таке верзу? Все таки «Лучники» - ще ці горішки. - він спохмурнів. – А ти, Марк, іди вже на стадіон. Швидко!

Я вийшов, намагаючись перетравити щойно сказану інформацію: Рей – лучник? Це здавалося мені жартом, від якого хотілося сміятися на повен голос. Але якщо тренер каже це і він бачив документи цього щуплика… Я ледь-ледь скривився:   залишилося тільки сподіватися що вони справді не знайдуть нового розігруючого чи знайдуть і він буде фіговим у грі. Останній варіант був найкращим. Я гірко всміхнувся до себе: все покаже час. А зараз – тренування. І тільки тренування – за будь-яку ціну ми цього сезону мусимо в них виграти… А про все інше я подумаю згодом…

Коли я вийшов із роздягальні, вся команда весело бесідувала на лавочках та готувалася до тренування: пили воду, підкачувалися… Я підійшов до Арло і в’їдливо зауважив:

-Арло, перед тренуванням не можна підкачуватися. Твоє тіло ще не підготовлене до різкого фізичного навантаження.

Арло підняв брови і мовчки кивнув. Тоді він підвівся і потягнувся, можливо, хотів у відповідь сказати мені щось не менш в’їдливим тоном, та я повернувся до нього спиною та зайшов балачкою із Полом. Паралельно зрідка кидав погляди на новенького: він відійшов до лавки і витяг щось із кишені. Але, блін – саме тренер оголосив початок розминки. Але про це «щось» що він витяг із кишені я ще згадаю. Я почав вести розминку – базові вправи на шию, плечі, таз, ноги, спину… Розминка була коротка, як завжди. Після розминки ми зробили базову та найлегшу вправу у баскетболі – передавання м’яча у русі. Після цього у нас зовсім не потрібна, на мою думку, перерва. Я підійшов до хлопців які скупчилися і ніби чекали поки я підійду – а тоді я потрапив у шквал запитань:

-Ей, Марк, слухай, у нас тут питання… - Раян дружньо гупнув кулаком мені у праве плече.

-Що це за кокетка з тобою прийшла?

-Це твоя 1047 дівчина?

-Ви будете довго разом?

-Це та новенька, яка тут вчиться вже трохи більше як рік?

-Та новенька, яка має шанувальників більше, ніж деякі акторки?

Я засміявся та вишкірився. Вирішив відповісти на все по черзі:

-1. Вона не кокетка і не називайте її так. 2. У мене ніколи не було так багато дівчат. 3. Ми кохаємо одне-одного тож так, ми точно будемо разом… - коли я відповів на третє питання, хлопці засвистіли і загули. – 4. Так, це та новенька і, маю надію, ці «шанувальники» скоро зрозуміють, що її втратили.  

Краєм ока я помітив як Рей вже підходить до нас. Що він робив так довго? Пив воду? Не думаю… А може, він на чомусь сидить? На наркотиках? Усе таки на цій вулиці де він живе це звична справа – курити, споживати та продавати заборонені речовини, вживати алкоголь у великих дозах і влаштовувати жахливі вечірки. Чи, може, це інша вулиця… Та менше з цим. Я потім запитаю Лілії – можливо, вона знає. А якщо…у цю мить я ковзнув поглядом по тренеру…тренер щось недоговорює? Він 100% бачив медичну картку Рея – колись до нас мав перейти якийсь пацан, але він ніби був хворий на щось-там і тренер відмовив йому, хоча він був також колись був у дуже хорошій команді. Але чи повернувся до своєї минулої команди чи ні – я не знаю, але це не важливо. То якщо Рей щось приймає або є хворий, чому тренер його взяв у команду? Було ж багато інших кандидатів, здорових, накачаних чуваків, від яких так і йшло спортом. Скоріше за все, це через команду, у якій був Рей. Був. То чому ж він пішов? Чому тренер його взяв? Тренер має його медичну картку і чи дивився він її? Чи, можливо, Рей реально на чомусь сидить чи приймає заборонені речовини і ніхто просто про це не знає? Цим можна би було пояснити його раптову блідість у деяких моментах… Скільки запитань, а як мало відповідей! І після розмови з тренером їх стало удвічі більше… Що ж приховує цей «щуплик-малявка», як сама про нього казала Лілі? І чи мої припущення що до нього правдиві? А якщо він… Щось рознюхує? Він же ж непомітний… Його швидко прийняли до нашої компашки баскетболістів… Та ну ці припущення нафіг! Я ще нічого не довів і не маю доказів чи гіпотез. Боже… День, коли цей Новачок прийшов сюди – гірший, ніж день завтрашньої контрольної по алгебрі. О, ну й навіщо я згадав про ту контрольну? Я ж іще навіть не готувався… Пфф… Паршиво. Із задум мене вириває (нарешті!) свисток. Тренер радісно кричить щоб ми ставали у стійки. Якщо він радісний, значить зараз буде дриблінг – він любить трохи з нас, точніше з інших, познущатися. Я люблю дриблінг. Ну, він хоча би легко вдається. Ну бо що такого там складного? Покрутив ці вісімки, та й закінчили. Але от мені було цікаво як себе покаже новенький пацанчик. Всі вправи Новачок виконував легко, ніби ми грали у настолку для дітей віком 3+. М’яч під його пальцями піддавався легко. Що ж… Та от що цікаво: кожної 5- чи 10-и хвилинної перерви він відходив до лавок і… Я не міг бачити що він витягає – він відходив задалеко та обертався до нас спиною. Знаю тільки що він витягає цю загадкову річ із лівої чи правої кишені. Він що, носить це у двох кишенях?... Дивний хлопець. Дуже дивний. Знову ж таки, я все випитаю у Лілі. Мені, як капітану, потрібно це знати.