RAY

У роздягальні було душно та тісно. Більшість місця у кімнаті займали шафки та лавочки.

-Народ. Це наш новенький. Знайомтеся. – Марк, представляючи мене перед моєю новою командою, гупнув мене по спині рукою.

До мене почали підходити хлопці різною статури, зовнішності. Але на вигляд віку вони були приблизно однакового: десь 16-17 років.

-Привіт! Я Пол. Приємно познайомитися! – до мене підійшов високий засмаглий хлопчина, потиснув руку та посміхнувся. Цікаво, чи щиро він це… Та, мабуть щиро. Чому ні?

-Взаємно! Я Рей.

-Гарне ім’я… Ну, тоді вітаю в команді! – Пол всміхнувся ще ширше. Я помітив як Марк трохи наїжачився. Чого це він?

-Дякую… - не встиг я це сказати, як до мене почали підходити інші учасники команди. Пол відійшов, все ще посміхаючись. Він зайшов неспішною розмовою із якимось хлопцем. Також з команди: мабуть, це його друг.

За досить короткий проміжок часу я встиг познайомитися зі всіма учасниками команди: Матео, Раян, Оуен, Ітан, Ноа, Джозеф (або просто Джо), Арло – брат близнюк Джозефа. Скоро зі свого кабінету вийшов тренер. Це усміхнений чоловік з м’язами та 20-річним досвідом, наскільки мені казали (із пліток), радісно поплескав мене по лівому плечі (ай!).

-О, Рею, ти вже тут? Ти познайомився з командою? – я кивнув. – От і чудово! – Він плеснув у долоні і сказав нам щоб ми швиденько виходили на майданчик. Всі, включно зі мною, так і зробили. Всі, крім Марка.

-Що таке, Марку? Чого ти не виходиш?

-О, та просто я хочу поговорити з вами, сер. – Марк схрестив руки.

-То говори, хлопче. Тільки швидко і ясно, без зайвих слів.

-Ага… Рею, ти тут так і стоятимеш? – Марк подивився на мене вбивчим поглядом, на який переважно спроможні тільки батьки.

-Ні, ні. Я вже йду. – я стенув плечима і вийшов. Та щось чуйка підказувала мені, про кого вони там розмовлятимуть. Я припав вухом до дверей. Але я не врахував однієї деталі: двері були міцні, і крізь них було чути тільки нерозбірливі вигуки. Тож я мусив здатися та йти до команди, яка саме жваво готувалася до тренування: хтось підтягувався на тренажерах, хтось пив воду, хтось просто розмовляв з товаришами. За кілька хвилин похмурий Марк та дещо пожвавлений тренер прямували до нас.

-Хлопці! А чого ми стоїмо? У лаву стань! – тренер сплеснув у долоні, і ми миттєво стали у однолаву: від найвищого до найнижчого… Я краєм ока поглянув на Лілю: та втупилася у екран телефона і, напевно клацала повідомлення якійсь із своїх нечисленних подружок: Кірі, чи Кейрі, чи Ліні чи… та ще багато варіантів. Краще зосередитися на тренуванні. Після переклички ми стали в коло та стали виконувати розминку. У середину кола став Марк, та почав казати, яку вправу ми робимо і рахував: один, два, три, чотири… і так ще раз. Тоді нова вправа. І ще одна. І ще. Ну, як у школі. Тільки вправ більше, хоча це було зрозуміло. Розминка тривала десь 15 хвилин. Інші 15 хвилин ми просто передавали один-одному м’яч у русі – це базова вправа після розминки. Після цього тренер  оголосив 20-хвилинну перерву. Я мовчки відійшов від команди до лавок, розщібнув  ліву кишеню шортів та швидко прийняв порцію глюкози. Після цього я полегшено видихнув і підійшов до хлопців з команди: вони саме щось жваво обговорювали. Як виявилося, це була дівчина Марка, тобто моя сестра. Я приєднався до розмови, і всю перерву ми говорили про дівчат, школу, та інші типові теми. Бо про що ще говорити хлопцям, якщо більша половина бачиться тільки 2 рази на тиждень і то під час тренувань? Тренер оголосив закінчення перерви і ми стали «змійкою» обличчям до кільця. Ми стали виконувати базові технічні навички. Почали з дриблінгу ( це коли гравці розігрівають руки, роблять переводи, які називаються кросовери, вісімки та фінти на місці або в русі), тоді перейшли до лей-апів  (кидок з-під кільця в русі після двох кроків). Лей-апів є різні види вправ, але ми робили саме «Майкан» (швидкі кидки з-під кільця по черзі правою та лівою руками). Після цього почалися кидки, а саме джамп-шопи – це кидок у стрибку. Завершували ми технічні навички штрафними кидками – просто щоб ми повчилися кидати тоді, коли втомлені після інтенсивного тренування. Завершити тренування тренер вирішив грою 5 на 5. Коли нас поділили, він свиснув у свисток – і наступні 15 хвилин ми грали як на справжньому змаганні. Після цього тренер сказав що ми можемо йти до роздягальні. А мені додатково сказав що я добре тримаюся. Я мовчки кивнув і пішов за хлопцями. У кімнаті не вщухали розмови. Пол сказав що це другий раз коли вони грали 5 на 5 за 8 років: такого взагалі не було.

-Та це, мабуть, через те що цього року ми граємо проти команди сусіднього міста – минулого року ми не грали проти них, тренер вирішив що після останнього матчу, який закінчився нашою поразкою, ми не гратимемо. Але цього року – навпаки. Вони ще та легенда! Та і називається команда так ніби точно попаде у ціль. – Він зітхнув. - Та, менше з тим! Ми їх розмажемо, та й по всьому! Правда ж, хлопці? – останні два речення він промовив до всієї команди: у кімнаті загули, очевидно погоджуючись з ним. Я мовчки кивнув і посміхнувся. Пол ще щось розповідав, але я не слухав. Сліпо намацав у сумці коробочку з пластинками декстрози та проковтнув 2 штуки. Скоро мені стало набагато краще і кімната перестала нагадувати суцільну ляпку… Я заговорився із близнюками, Арло і Джо, і до нашої бесіди приєднався Марк. Ми вийшли з роздягалки, ще трохи поговорили, і вони пішли додому. Я згадав що не взяв сумку і пішов у бік роздягальні, а Марк, звісно, пішов у бік трибун, де сиділа моя сестра та очевидно, нудьгувала. Я зайшов у будівлю і схопив сумку. Ще раз попрощався з іншими, та перекинувши сумку через плече, вийшов.