Перша дивна подія

Далі дні стали миготіти, мов швидкісний потяг: Марк Андрійович не давав ані засмутитись, ані знудьгувати. На противагу очікуванням, він виявився сповненим особливого гумору, від якого ніби пахло якимсь потужним деревом, пряними травами й волею… Чомусь при погляді на цю кремезну постать на думку спадало саме відчуття волі.

– Де він подівся, цей хвиський Павло??? – громихав він у приймальні, жорстко переводячи очі з секретарки на помічницю. Вони обидві знали, що настрій боса спрямований не на них, тому Мілена, поспішно позираючи на керівника, швидко набрала бухгалтерку Олесю і, спокійно передавши питання, вислухала звіт по відрядженням.

– Павло ще вчора отримав направлення до Шептицького. Мав повернутися до кінця робочого дня, але навіть сьогодні ще не з’являвся.

– Видзвонюйте його, доки не знайдете. Цей жевжик отримав за перевезений товар гроші, винен їх доставку сюди. – керівник був сильно не в дусі. Відчинивши двері до свого кабінету, затримався в проході, але вирішив відкласти на потім додатковий текст. – Ево, шукайте його до третьої години. Не знайдете – заходь, будемо вирішувати, що з ним робити.

Дівчата перезирнулися між собою. Ева – здивовано, Мілена – насупившись.

– Гадаю, цей прошвиндос рудий десь злиняв з грошима, – промовила Милена. – Ніколи раніше такого не було. Але все колись має свій початок. Та й працює він у нас віднедавна.

Розподіливши між собою погодинно обов’язок дзвінків до Павла, дівчата продовжили роботу.

Але в усі наступні години їх спроби достукатися до рудого водія фури, що, як виявили, перевозила до міста партію дров, так і не вдалося. Слухавку ніхто не брав і навіть не було зв’язку з абонентом.

Евеліна ближче до другої години взяла в Мілени адресу хлопця, зазначену в особистій справі, й вирішила дізнатися, чи був він вдома. Навіть не дивлячись на незнайоме їй містечко, була впевнена, що знайде його житло, маючи адресу на руках. Залишалося вирішити, як саме шукати і чим дістатися.

У дворі полуденний час і машин стояло небагато: три транзитних фури та в кутку, подалі від інших, на окремо відмежованому білою фарбою по асфальту місці, ніби вріс у землю босівський чорний гелентваген. Дівчина різко загальмувала у центрі вільного майдану, майнувши золотавим на сонці волоссям, і стала швидко роззиратися, намагаючись втямити, як швидше дістатися дому рудої пропажі. Павла начальство знайшло пару тижнів тому на київській трасі, коли їхав з відрядження до столиці. Це яскраве непорозуміння бігало дорогою довкола темно-синьої шкоди, бо в нього не виявилося потрібного ключа, щоб поміняти колесо, яке стрельнуло в дорозі. Він переганяв автомобіль для друга, що сидів поруч, спереду в машині. Потрібний ключ лишився удома, бо друг, заради якого це все робилося, в останній момент вирішив позбути зайве з рук і закинув потрібний згорток з ключами у власному передпокої. Марк Андрійович мав усе потрібне, тому ключа позичив і стояв, дивився, як рудий хлопець міняв колесо. Робота його і спритність сподобались і бос лишив йому свою візитівку. Через кілька днів Павло вже заступив на роботу й став катати на фурі габаритні вантажі. За нещасну чортову дюжину днів похибок за ним ніхто не помічав. Хлопець у Кам’янці проживав в орендованій кімнатці на верхньому поверсі двоповерхового старовинного будиночка, а до сім’ї в село за п’ятнадцять кілометрів їздив у свої вихідні дні.

З бухгалтерії саме в той момент визирнула у вікно золотокоса Олеся. Вона, як завжди спритно розмірковуючи, прикинула, куди Ева могла сама зібратися, знаючи вже її відповідальність. Вивісилась із вікна, не довго думаючи, гукнула помічницю, щоб зупинилася. Вона ж знайшла водія, який саме заїхав до них по виплату за виконану роботу і, на льоту пояснивши проблему, доручила йому доставити Евеліну до місця вимоги, щось додатково шепнувши на вухо. Водій, дядько років п’ятдесяти з гаком, великий і кремезний, але з плавною ходою, як майже всі, кого добирав собі бос, здивовано зиркнув в обличчя Олесі, але, кивнувши, пішов виконувати.

– Ево, – промовила вона у слухавку, дивлячись з вікна, – іди з Кирилом, він тебе одвезе до Павла, де б він тут не жив, можеш довіритися, не бійся. Він дядько гарний і надійний. Трохи зробить гак, але, як вже така справа, то для Марка Андрійовича він і доставить тебе назад. Не доведеться пів дня вештатись містом. – Ева згідно хитнула головою, одночасно вітаючись з водієм, що саме збіг униз сходами.

Вони разом вийшли за низенький, пофарбований у чорне чавунний паркан. За рогом офісу стояв старої моделі чорний «шевроле імпала». На ньому Кирило їздив у неробочий час. У фірмі він працював бо зна скільки років, напевно від самого початку, босу доводився близьким другом і нічого не жалів для нього у відносинах. Щось цей автомобіль яскраво нагадував Еві і вона мружилась, намагаючись відновити картинку в пам’яті. Вона взагалі здебільшого була саме візуалом, користуючись візуальним видом пам’яті повсякчас. В дитинстві то спочатку було запам’ятовування певних речей в межах дому, згодом це допомагало згадувати вірші для декламації, тоді доєдналася здатність запам’ятовувати цілісною картиною місцевість з наповненням матеріальними об’єктами та атмосферою, яку Ева відчувала чимось іще, назви чому люди не дали. Тож раптово перед очима постав такий самий автомобіль, на якому їздили у серіалі «Надприродне» двоє зухвалих хлопців і полювали на демонів. Точно! Саме така в них була машина. Велика, жорстка, що витримує багато життєвих пригод. Вочевидь, Кирило обрав собі такого залізного друга за тим самим принципом.

– Скажіть, чи Ви знаєте, де є ось ця вулиця? – дівчина підсунула до обличчя дядька записку з адресою.

– Авжеж, за 5 хвилин будемо там… – дядько проговорив розкотистим голосом. – Знаєш, а хлопець, хоч і вертлявий, проте не скидався на лобура, ніколи не ледарював. Я бачив його в нашій робітні. Інколи він там залишався поза відряджень, старався або свій «мустанг» підремонтувати, або іншим хлопцям допомагав, якщо довго машини ремонтували. Тямущий легінь. – дядько трохи помовчав. – Не вірю я в крадіжку з його боку. Якби так, то було б видно бодай раз у його погляді. А він мав дуже відкритий погляд. Чую, щось негаразд. Маємо знайти парубка.