З головою в незнайомий вир

Тіло застигло, як муха в бурштині. Було важко. Ніч. Здається, десь кінець літа чи початок осені. Повернутися бодай у якийсь бік виявилося не можливим. Дихнути було важко. Погляд зосередився на картині перед собою, стали проявлятися обриси річки, зарослої понад берегом густим очеретом та осокою, лісу на віддалі, поза межами вкритого високою шовковою травою луку. Скосивши очі, стало видно трохи позаду хатину, вкриту висушеним очеретом. З неї неквапливо темною трубою здіймалися м’які кільця диму, плавно віддаляючись повітрям кудись понад річкою до іншого берега. Широка смуга прозорого «бурштину» не пускала ані вперед до лісу, ані назад до хатинки. Тут, де не взявся, раптовий поштовх вітру приніс фігуру з боку темної хатини. Вона миттєво опинилася біля смуги, проявившись у невисоку тендітну дівчину в пишному вінку польових квітів із колоссям, вбрану в надзвичайно дібраний вишитий західний стрий. Вона зробила невагомий крок до бурштинової смуги, статечно пройшла її всю і поринула в луговий простір, що вів до лісу. На зустріч їй з-поза ближніх листяних дерев виринув парубок у дивному капелюсі з густого листя та гілочок хвойних дерев. Він шанобливо вклонився дівчині, подавши їй руку. Вони, не обертаючись, зникли у змішаному лісі. Коли дівчина заходила і виходила з бурштинової смуги, було помітно світіння довкола фігури, схоже на електричний розряд. Навіть чулося тихе потріскування. Дихати стало зовсім важко й Ева прокинулася, натужно, голосно вдихаючи повітря, ніби виринувши з води. Серце билося шаленим птахом, намагаючись витиснитись крізь ребра. Мозок здавлювало, у вухах стояв дзвін, в роті зовсім пересохло.

«Так… Воду, воду зараз же!» Дівчина народилася під вогняним знаком, проте вода завжди здавалася рідною. Вода потрібна не менше за повітря. Вона, як чудовий записувач і витирач інформації, цілком успішно звільняє від зайвих емоцій, зносячи їх своїм плином. Тобто, необхідною умовою є саме плин стихії. А буде це ковток чи струмінь, водоспад, фонтан чи стрімкий потік – не суттєво. З кожним ковтком вдавалося все сильніше притлумити враження від сновидіння, картинки з нього поступалися реальності.

Після ранкової швидкої прогулянки знайшла візитівку у кишеньці сумки, яку брала із собою як вмістилище телефона. Бачу, бачу, справ немає. Треба із цим щось робити. За попит грошей не беруть, тож подзвонимо, що ж. На телефонний виклик ближче до обіду відповів персонально Марк Андрійович. Голос з офіційного тону змінився на дружній, але при цьому від офіційної інтонації не відходив. Домовилися про зустріч наприкінці тижня, в тому ж таки сусідньому містечку. Власник бізнесу записав номер дівчини й через пару хвилин їй зателефонував уже якийсь парубок і довго пояснював, як саме треба дістатися до місця розташування фірми.

Ну… Якщо все так вправно влаштовано, навіть не довелося передзвонювати й шукати пояснень про місце призначеної зустрічі, то, напевно, фірма дійсно під гарним керівництвом. Можливо навіть, робітників не ображає.

Залишок днів до співбесіди пройшов однаково сіро, день у день. Похмурості в цій місцині було більше, ніж сонця, тому настрій знижувався разом із довгою негодою. Але місцеві мешканці вміли радіти грибам, що мали з’являтися після таких сумних днин. Ева нікуди особливо не ходила, тільки до річки або до каналу. Там було менше людей, інколи взагалі нікого, тому насолодитися природою можна на повну силу, доки на зголоднієш. А тоді, як «падав дощ», а не йшов, як вона звикла, зручно було почитати книжку за філіжанкою солодкого какао або гарячого шоколаду. І те й друге додавало гарного настрою і відчуття затишку шляхом додавання в організм магнію. Не вистачало лише м’якенького котика під боком.

День співбесіди розпочався дрібною мжичкою, сірі хмари висіли над селищем і не сприяли вставанню. В коридорі гуртожитку було тихо, ніби усі разом були зайняті переглядом відео півночі і тепер відсипалися. Дівчина швиденько зібралася і помчала на автобус. Страшненький «богданчик» ледве повз. Здавалося, ось-ось доживе свого віку і розвалиться десь прямо на дорозі. Якось добрався до містечка і виплюнув пасажирів на зупинці біля каплички, котрих тут по області було багатенько. Вони зустрічалися повсюдно: біля дороги, біля школи чи мерії, просто біля житлових будинків і на вільних просторах.

Фірма, представником якої виявився Марк Андрійович, розташувалася в цікавій історичній будівлі з мезонином майже в самому центрі містечка. Поруч, окружно розкинувся широкий майданчик з автомобілями різного штибу й розміру. Людне місце запевнило Евеліну в офіційності й виглядало цілком солідно. На першому поверсі двоповерхового будинку з гарним ландшафтним дизайном виключно місцевої флори одразу знайшлися двері приймальні начальника, того самого пана Марка. За дверима погляду відкрилося просторе приміщення з секретаркою за невеличким дерев’яним столиком з гнутими ніжками та десятком різнорозмірних крісел і диванчиків. Секретарка, дівчина років двадцяти з довгим хвилястим волоссям, зачепленим кілька разів виразними заколками у вигляді лісових квітів, підтвердила адресу за візитівкою в руках Еви і, переглянувши записи в онлайн-календарі, пішла сповістити про відвідувачку начальству. За кілька секунд випурхнула й запросила всередину кабінету директора.

Марк Андрійович стояв біля столу, що міг би вмістити й трьох зайнятих паперовою справою людей. Ева помітила, що хазяїн приміщення явно полюбляє аристократичні меблі минулих століть. Він привітно посміхався і вже не здавався таким потужно-ярим, як колись на вулиці. Після взаємних привітань вони розсілися одне навпроти одного й обидва пильно з хвилину роздивлялися в обличчя.

– Я бачу, Ви не любителька потеревенити. – Задоволено розкинувся директор у шкіряному чорному кріслі з високою спинкою й у золотих нитях перетяжок. – Власне, я шукаю собі помічницю, бо бізнес останнім часом розширився, а сам я вже не здатний охопити весь обсяг необхідних робіт, що мають бути проконтрольованими. До того ж не завадить впорядкувати документацію, бо досі нею не було кому і як займатися.