Казкова мрія

Чоловік зі слухавки запитався, чи та вона особа, якій закортіло подивитися на пропоновану ділянку на краю села. Почувши ствердну відповідь, голос став бадьорішим. Далі розмовою Евеліні було чути, як настрій його стрибає зі стану «вірю в диво» на «див давно вже не буває», але зголосився таки продемонструвати свою нещасливу власність. Домовилися на вихідний, на суботу, бо не всі були безробітними, як от вона, то так зручніше було мати більше часу для проведення оглядин. У неділю місцевий люд сходився до храмів. Тут навіть у сусідньому селі стояло поруч три храми різних конфесій в один ряд вулиці плюс будиночок, де гуртувалися баптисти. Стояли, ніби кілька чоботів на одну ногу. Неділя тут традиційно відведена для бога. Ніхто не будувався, не робив ремонтів і не порпався по городах в такий день. Усі молилися в церквах. Тож у суботу, за пару годин після обіду вони зустрілися на «багатійській вулиці», де за оповідками проживали заробітчани, яким пощастило і заробити в іншій сусідній країні, і не втратити остаточно здоров’я, встигнувши збудувати, облаштувати добрий будинок і встигаючи пожити в ньому в своє задоволення. Чолов’яга виявився чималеньким. Поруч із ним Ева не почувалася Ґуллівером в країні ліліпутів, як з іншими містянами. Вони привіталися й діловито всілися в сірий позашляховик. Це лише підтвердило здогадки щодо дороги, яка приведе до ділянки. Та й дядько виявився спокійним, зазовнішністю нагадував отого вола, яким раніше чумаки возили з Криму сіль. Тому атмосфера побіля нього стелилася, ніби штиль на воді і не викликала жодної недовіри, небезпеки ані рухом, ані поглядом, та навіть напругою м’язів. Тому Евеліна не боялася сісти до автомобіля сама, без жодної подружки, як зробила б будь-коли раніше.

Їхати дуже довго не довелося. Тільки пробралися центральною вулицею сусіднього села до повороту, як звернули в бік, а згодом ще раз і проїхали хвилини зо три ґрунтовою дорогою. Завдяки сонечку, що вирішило останніми днями порадувати своїми промінцями, проїхали підсохлою автомобільною стежиною до крайнього наділу сусіднього села. Дядько виявився цілком нормальним, спокійного, врівноваженого характеру. Він не був занадто балакучим, але й не мовчун. Зупинивши машину, вийшли на крутому березі річки, на якій цієї холодної ще весняної пори не було і близько жодної людини. Погода стояла безвітряна, тому сонце м’яко розігріло простір довкола і густа гарна трава під ногами додавала приємного шарму місцині. Це нагадало сцену із дитинства, коли вони з батьками їздили до якихось знайомих повз здоровезне поле ковилу у дикому степу. Еві тоді дозволили обдивитися дивні рослини і насолодитися тим неповторним стихійним плином хвилі ковилу під степовими вітрами. Це надзвичайне враження трохи пригадувалося при погляді на травичку ділянки на оглядинах. Чоловік обвів рукою приблизний план ділянки і дав змогу пороздивлятися її. Сам тим часом витяг з багажника пару баклажок і величеньку цистерночку та спустився прямо там же бетонними сходами вниз, до річки по воду. Тут стояла криниця, та вона змусила дівчину трохи вирячити очі, при вигляді гарного відра поруч із конструкцією, в якій вона впізнала прийнятий у минулі століття в країні «журавель». Поруч акуратно було викладено кілька лійок різних діаметрів горловини й кухлики, доволі гарні й чисті, ніби навмисне тільки-от куплені у магазині. Дівчина озирнулася на ділянку. Уся окраїна сільських наділів виявилася ані разу не копаною, трохи віддалік стояла сумненька хатинка, ніби дерев’яна, але з шиферним дахом. Хазяїн вже понабирав води і з натугою затягав свої ємності до багажника, турбуючись, щоб все стало рівно, чітко і нічого потім в дорозі не порозливалося. Він деякий час водив дівчину горбистою місцевістю. Трава під ногами виявилася дуже густою, нею навіть приємно було ходити – пружинила під ногами. Виявилося, що тут нічого й не саджали, просто взяли цю ділянку, коли роздавали наділи, а тоді виїжджали сюди на пікніки і косили траву для худоби. В якийсь період захотілося мати хоч якийсь притулок тут, чимало що, може закортить заночувати, тож сім’я вирішила поставити невеликий будиночок. Побіля Львова на той час було чутно про розпродаж якихось старих тимчасових котеджиків, де, власне, вони й купили оцей, розібрали і привезли сюди, склали, як конструктор. На цій ноті він зупинив розповідь і вирішив провести демонстрацію будиночка. Він складався таки з дерева, всередині було видно дерев’яну ж основу, обшиту простими ДСП-шними листами. Кімнат виявилося не одна і не дві – погляду відкрилася повноцінна двокімнатна «квартира», з окремим поділом санвузла, комірчиною та кімнаткою під кухню. Дивно, що у кімнатах не виявилося чорної плісняви, яку очікувалося побачити, адже у будинку ніхто не жив. Тут було сухо, дещо пильно, але не критично. Павутиння навіть не було. Проте в цьому місці ніхто ніби не хотів перебувати. У житлових кімнатах знайшлося по старенькому диванчику і одна шафа притиснулася до коридорної стіни у залі. Сонечко вигрівало цей простір крізь вікна і це знову втопило у спогадах про залиті сонцем і теплом рідні краї. Мінуси полягали у тому, що не було навіть заплановано каналізацію і не було світла. Власник зізнався, що світло треба підводити від стовпів сусідніх маєтків і то буде коштувати близько обсягу середньої зарплати, але туди увійдуть пара стовпів, дроти і все, що до них там належить разом з роботою по встановленню й підключенню об’єкта. Усе гарне враження спортила лише наявність високовольтних ліній, які проходили (аж дві, паралельно одна одній) прямо посеред ділянки, таким собі меридіаном, розділяючи її навпіл: на одній стороні, ближче до сусідських будинків, стояв дерев’яний дачний котеджик, а на іншій було ще багацько трав’яного простору з маленьким гайком сосен на краю, що впирався в дорогу, а за нею – ліс. За документами, які господар привіз із собою, земельна ділянка була вправно приватизована й налічувала двадцять із хвостиком соток, але насправді мав місце ще й самозахват, тож насправді в користуванні були всі тридцять. В перспективі майоріло домовитися про користування або викуп останньої на краю невеликої діляночки, на якій росли занедбані полуниці і тоді можна вже почуватися повноправною господинею крайньої ділянки. Якщо покупець любить природу – то он тут поруч ліс, річка із зручним спуском до криниці і тиша. Люди тут бувають лише за бажання, як він сам, набрати питтьової води. Вона була тут краща, як і зазвичай вода, що пройшла природній фільтр у вигляді плавнів, оточуючих джерело. Вони заполонили заплаву річки, що губилася за поворотом лісу.