План життя

Питання куди піти було вирішено шляхом обрання дороги, якою ходило менше людей. Цього разу так і взагалі назустріч трапився лишень один чоловік на підпитку. Але це не було чимось надзвичайним – часто було чути про випадки пияцтва, биття жінок та самогубства. Якщо ж яка родина і була правильною, то на неї знаходилася велика маса оточуючих заздрісників, що, ніби кіт в засаді, чатували на слушний момент, щоб підставити, направити будь-які негаразди на сім’ю, яка їх так сильно дратувала своєю незаплямованістю. А так, здебільшого подібне відбувалося за тієї простої причини, що населенню було просто нудно жити. Вочевидь, вправна господиня відправила дядька пензлювати селищем за якимсь вигаданим планом, аби не мозолив очі. Топанки, в яких чоловік човгав, виглядали не як такі, що призначені для прогулянок. Ну… таке складалося враження. А хотілося побачити Захід дивовижний, містичний і чарівний, від якого перехоплює подих і повітря палахкотить іскорками магічних світлячків.Хотілося мати співрозмовників, як колись удома, щоб можна було запросто прийти на гостини, вільно потеревенити про щось цікаве і Ева на початку шукала собі таких людей. Проте, або всі вони виявлялися все тими ж самими заздрісниками, або ж довелося зрозуміти, що, перебуваючи поряд із негарними особистостями, ризикуєш їх раптові негаразди накинути на себе і отримати заодно репутацію, якою місцеві щедро могли обмазати, як саманну хату. Тож чи варто йти теревенити будь з ким? Краще побути на самоті, впорядкувати думки, отриманий досвід і насолодитися звуками природи, які поза гомінким містом чудово й легко можна вирізнити.

Тому довелося усвідомлено відкинути спроби з кимось подружитися і припинити шукати щастя серед людей. Хоча, звісно, Ева не є зовсім відлюдькуватою і радо спілкувалася з цікавими особами, якщо такі траплялися. Таким чином набувала змоги отримати до своєї уявної колекції якесь цікаве слівце чи фразу, почути прикольний вислів, який розкриває таємниці ментальності західних українців. Ще любила взаємодіяти з дітьми, це давало їй якусь дивну наснагу і сенс.

Від ґанку гуртожитку повернула наліво й, помітивши це за собою, подумала, що все добре в неї пов’язано радше з цим боком вибору чи то через природжену ліворукість, чи то через постійне тяжіння до принципу зробити все навпаки або ж не йти тим самим шляхом, що й всі інші. Посміхнувшись собі, промовила подумки: «Аби тільки не потрапити так до темного лісу, бо там і загубитися можна». Завернувши за ріг школи, попрямувала далі, до невеличких крамничок в низькоповерхових багатоквартирних будинках, де хоч трошки вирувало життя. Містечко маленьке, на три тисячі осіб. Воно не було людяним ще й за причини того, що майже всі працеспроможні його мешканці здебільшого пропадали на заробітках за кордоном, дуже рідко приїжджаючи додому. Переселенці за часів нинішньої війни, звісно, поповнили собою містечко. Усі вони більш галасливі, жваві та комунікабельні, проте через деякий час місцева атмосфера похмурої погрозливої тиші притлумила їх звичну діяльність і змусила ховатись по кімнатах і квартирах, щоб не викликати осуд і небезпечне невдоволення місцевих мешканців, від яких тоді не знатимеш, чого чекати вже сьогодні-завтра. Пройнявшись цим розумінням, переселенці порахували розумнішим зробитися якомога менш помітними для місцевих небалакучих людей. Хоча, бувало, можна зустріти й таких, яких важко було зупинити, якщо їм хотілося щось розповісти. Але бувало таке вкрай рідко. Ева несвідомо потягнулася в крамнички більше не для закупівель, необхідні продукти в неї ще є, а для того, щоб отримати там порцію балачок, які могли б розбавити собою загальний фон потойбічної тиші, що царила тут.

В улюбленому магазинчику з високими, але зручними сходами представилися огляду гарно викладені на подвійних ящиках овочі й фрукти. Вони подобалися саме в цій крамниці тому, що давали відголосок відчуття дому, де прилавки магазинів та ятки ринків рясніли горами рослинної свіжини, що приємно пахла і приманювала до себе розмаїттям запахів.

Тут само перед прилавком продавчинь тупцяли дві жіночки. Вони явно зайшли сюди з роботи і тепер, після напруженого дня, намагалися дати відпочинок собі, перекидаючись нехитрими відомостями зі знайомими. А продавчині знали у містечку всіх, як не особисто, то хоч в обличчя. Певно, спитай в них характеристику на певну особу і вони б могли намалювати її словесний портрет, як пес, у подробицях, ніби обнюхавши тую і запам’ятавши назавжди характерні особливості кожного, кого вже бачили. Але дівчата за прилавком були завжди приязними, можливо саме через це тут майже завжди перебував якщо не натовп, то дві-три особи обов’язково.

– То хто, ти кажеш, продає? – питалася старша з покупательок в продавчині. – Отой пан Андрій, що по вівтірках ходить на цвинтар до Стефки?

Русокоса продавчиня з привітним обличчям згідно кивнула й продовжила рахувати набрані відвідувачкою товари.

 – Так ото він раніше, був, не складе ціни своїй ділянці, а тепер, бач, вже й не проти позбавитися. Та воно й, ото, ясно: кому вона треба? Дике місце, без городу, без зручностей. Ніхто не йме бажання тим опікуватися. А скільки-то він хоче? Небагато? Ну, ото й правильно. Там, казала Ганька, місце якесь згубне чи що… Нікому воно не треба. Він і взяв, коли наділи роздавали. Ніби місцина біля річки, гарно і все таке, але, каже, ночувати там не хоче, бо вночі все щось ввижається. Хоча й не на відшибі-то, сусіди поруч є, але місце дивне, всім лячно там стає і рибу навіть не лапають, подалі ходять. А ціна, еге ж, приваблива, зара й цін таких вже нема. Он, хоча б у Львові, скажи, які загнули?! Багато хто вже плює на такі пропозиції – то бо або в кредитах заритися так, що й онуки будуть винні, або померти на польських заробітках, щоб тую квартиру мати змогу купити.

Усі присутні злагоджено покивали головою до говіркої тітки. Еву друга продавчиня розрахувала за обрану китицю винограду. Як же вона нагадувала сонячні ягоди півдня, що стигли великими гронами на сонячних городах та подвір’ях рідного краю… Дівчина закліпала очима, зганяючи непрохані сльози. От би знову бути на батьківському городі, де не траплялося відчуття можливого голодування через нестачу їжі! По приїзді до містечка та заселенні в гуртожиток їй, як й іншим переселенцям, видали набір необхідного кухонного приладдя й деяких продуктів, що дійсно добре рятувало на перших порах. Пізніше ще кілька разів траплялася гуманітарна допомога, що являла собою то предмети вжитку, то гігієнічні засоби, то прості продукти тривалого зберігання. Але якось швидко те припинилося. Їхати по гуманітарку треба було або до Львова, або до іншого, не менш віддаленого міста. А якщо там не буде для тебе нічого, як і приїдеш? А якщо не дочекаєшся черги у відведений час? То з містечка практично ніхто й не намагався їздити, тільки гроші прокатаєш. Та й давно вже не чути про гуманітарку взагалі. Ну, та нічого. Загляне сонце і в наше віконце. Не може ж це відбуватися постійно? Усе тече, все змінюється і знов прийде хвиля радості й достатку, коли є у хаті все, що треба, і їжі вдосталь, і одягаєшся нормально й залишається тільки воліти, коли закортить піти на гостини, аби провести час за приємними розмовами.