Евеліна

Барвінкове поле… Широке барвінкове поле посеред лісу. Носом втягуєш довколишній запах озону, що змішується з живою хвоєю і ледь солоденьким, витонченим «присмаком» запаху ніжних лісових квітів…. Низькі блакитні квітки напрочуд великі. «Потрааапиилааа, поооотрааапииилааааа» – шепочеться звідусіль. Не видно нікого. Ніби самі дерева і трава побіля шепоче здивовано. Виникає відчуття, ніби щось тягнеться, торкається рук і ніг обережно, ніби намагаючись не злякати. За тим доноситься нова фраза-зітхання: «Таааак, воонаааааа…»

Дівчина із зеленими очима різко вдихнула й підстрибнувши, сіла на ліжку. До цього моменту снилися лише розмиті образи галявини, що здалеку виблискувала синім світлом. Евеліна полюбляла з дитинства зелений колір. Не лише через власні очі, але й тому, що підсвідомо відчула, коли довго дивиться на зелене, їй стає добре і затишно. Мама казала, коли Ева довго бігала під деревами, обіймаючи їх, її очі ставали дуже яскравими, кольору насиченої трав’яної зелені. Але чому снився саме заповітний синій колір… Можливо тому, що в батька очі були незвичайного волошкового кольору? Але ж не блакитного… А от у мами очі були сіро-блакитні, тоді як в інших родичів з її боку зустрічалися і сірі, і блакитні очі.

Згадалося, ніби подібні сни вже бували у її житті, іще з дитинства. Але тоді образ галявини був далеким і нечітким. Просто кольорова неясна плямка в далині. Вже напередодні війни вдавалося наблизитися до галявини й відчути запах лісу. А тут… Коли це раптом сон почав обростати такими подробицями? Мабуть, це все через брак спілкування, не інакше. Останнім часом розмовляти майже не було з ким, а природу Ева любила надзвичайно. Не дивно, що вона приходить уві сні. Треба дістатися, нарешті, лісу, поблукати і насолодитися ним. Там і нанюхаєшся, і надивишся і, зрештою, воно вгамує підсвідомість та залишить у спокої емоційний фон. Хоча... Дуже вже гарні ці сни. Таємничі і дивовижні. Квіткову галявину бачила на власні очі хіба от в дитинстві, коли виховательки водили кілька груп дитячого садочку у ліс наприкінці весни. ось це дійсно запамяталося на все життя на емоційному рівні сприйняття: величні червоностовбурні сосни, яскравий запах хвої, сонце, що плямами пробивалося вниз крізь крони дерев, негуста у хвойному лісі травичка, різнобарвні метелики... Деколи можна було побачити блакитних, але вони були рідкісними і сприймалися тоді дівчинкою за коштовні камінці, яких не можна торкатись, а лише дивитись на всі широко розплющені дитячим захопленням очі, бо в тому чаїлася якась магія... Тільки серед квітучого там були білі парасольки та дрібні жовтенькі квіточки, інколи траплялися фіолетові або бузкові. Синіх не бачила. 

"Та ні, йдемо жити справжнє життя. А чарівний ліс можна буде знов роздивлятися у снах. Я ж бо ніколи не ходжу лісами уночі. Звідки цей сюжет узявся?" – думала Ева, заплітаючи спіралькою косу.    

 «Ну і чого такі динозаври ще досі водяться, якщо сучасному світові вони вже ні до чого? Ну не пристосовані вони до подій довкола, хоч ти трість. І хто це такий схожий на викопне диво? – Таааак це я, звісно, кому ще й бути…» – стоячи перед дзеркалом над умивальниками, роздивлялася й посміхалася до себе. Зросту трохи вище за середній, з дещо розкосими очима і темним каштановим волоссям, виблискуючим золотавим сяйвом, коли на нього потрапляли сонячні промені, вона була дуже харизматичною особою. Евеліна не мала жодного бажання потурати закидонам спорчених осіб, котрі раз по раз виставляли її з чергового місця роботи і тому швиденько забирала речі з недолугої фірми, що вимагала шахрайства. Це вже було чи то третє, чи то ще яке за ліком місце, за допомогою якого вона намагалася пристосуватися до вимушеного життя переміщеної в країні особи за часів цієї жахливої війни, в якій сусіди з країни поруч ніби всі одночасно показилися і почали нападати, гризти, бити, вбивати й руйнувати тут все, що їм траплялося на очі.

Ева була здивована звісткою про вторгнення. Адже на дворі цивілізація, а не первісне суспільство, як можна грубо нападати на сусідів, більшість з яких є друзями та родичами? Проте здивування, невіра та розгубленість доволі швидко змінилися усвідомленням: треба терміново щось міняти. Нападники, за деяким розголосом, не гребували нічим, ґвалтували, вбивали та грабували за кожної нагоди. Батьки Еви проживали за містом, в тихому селі, що славилося рясними врожаями величезної смачної картоплі, що нею вони радо ділилися з донькою, яка вирішила стати містянкою. А як нею не стати, якщо ти вивчилася на вчительку, а працювати нею у селі ніде? А от у місті завжди знайдуться місцинки з плинністю кадрів, то через декрет, то ще з яких причин, тому робота там була, хоч і доводилося щороку бігати по різних школах та інших закладах, підшукуючи підробіток. Але за нових, невтішних для країни обставин, довелося збирати валізи та рушати автобусом на виїзд, коли місто вже було захоплено, але людей, які хотіли виїхати, ще випускали з нього. Пізніше стало ясно з якої причини – треба було звільнити місце для заселення загарбників. Прийшлі пускали такі новини, ніби-то буде нова система освіти й туди запрошують усіх працювати, мовляв, за гарною системою. Але воно ж відомо, що москаль тоді правду скаже, як чорт молитися стане – менталітет у них не той, щоб створювати щось таке гарне та впорядковане, як прийнято у нашій країні.

Дзеркало видало якийсь яскравий спалах. Він тривав лише миттєвість, не варто було звертати увагу на такі події, що й продовжувалися всього лише миттєвість. «Хоча, треба сказати, раніше, і в дитинстві теж, такі дивні спалахи були набагато коротшими.» Вона їх і зовсім на початку не помічала. Дівчина тряхнула головою, ніби намагаючись витрусити з неї неприємні сцени минулого. Спочатку не хотілося далеко від’їжджати від дому. Адже батьки лишилися вдома, звикли хазяйнувати в своєму подвір’ї, сподівалися, що їх не потурбують. А от вона так не змогла зробити: ті орки, що вторглися на їхні землі, шукали не тільки втіхи серед жінок, але й різного роду спеціалістів, котрих під дулами автоматів можна було змусити працювати за новими правилами. Тож попит був великий на вузькопрофільних технарів, гуманітаріїв, лікарів. Їй пощастило, що в час її виїзду ще не було команди затримувати всіх вчителів. Не бійся того, хто кусає, а бійся того, хто лиже – якщо вже відбулося вторгнення, то як би прийшлі загарбники не підлещувалися, як би не підмащували гірку кашу, вона солодшою не стане та й вони не зміняться, їх поведінкові звички чудово відомі на увесь світ і чекати гарного від них не варто. Стандарти чужинців підходять нам, як сраці фіранки.