Частина 10

Ліля

Час до операції невблаганно наближався.
Віра весь час мовчала і дивилася у вікно не відпускаючи мамину руку.
«Така холодна долоня. Ніяк не зігріється» - подумала Ліля погладжуючи її.
Лікарі постійно приходи і щось запитували. Ліля відповідала на автоматі, не вникаючи у суть питання.
«Можливо вона передумає? Ми зможемо впоратися самі.» - однак наважитися проговорити ці слова в голос жінка не могла.
Бували хвилини, лише малесенькі хвилини, коли після чергової витівки Віри, Лілія замислювалася, а що було б, якби вона не послухала тоді Ірини? Як би склалося її життя?
« Це Вірине життя. Їй вирішувати. Я її підтримаю у всьому.» - і поцілувала доньчину руку.
- А це боляче? – раптом запитала Віра, не відриваючи погляд від вікна.
- Я не знаю. – чесно відповіла.
- А ти думала від мене позбавитися? Коли дізналася, що доведеться виховувати мене самій?
- Ніколи. – без вагань збрехала жінка.
Віра вперше за довгий час відвела погляд від вікна і пильно поглянула на матір:
- Ні разу? Навіть тоді коли ти дізналася, що батько поїхав до Європи, а його рідня вигнала тебе на вулицю?
- Жодного! Ти моє життя! Моя донечка! – цілуючи холодну долоню проговорювала жінка.
- Я не зможу когось полюбити, так як ти мене. Це я точно знаю. Я все правильно роблю. – ніби сама до себе проговорила дівчина і лише сильніше стиснула материну руку.
- Любов матері до дитини не схожа на ту любов, яку ти зараз знаєш. Не дізнаєшся поки ..
- Стоп! Перестань. Навіть не думай мене відмовляти. Ти мене знаєш, якщо я щось вирішила, то так тому і бути. – твердо відказала бліда дівчина, яка мало чим нагадувала сама себе.
В палату зайшла приємної зовнішності пухкенька жінка:
- Все готово. Я вас забираю. – без емоційним тоном проговорила вона до Віри.
- Це боляче? – запитала у неї Віра.
- Як кому. Я не знаю. – коротко і з ледь відчутним засудженням відповіла мед сестра.
- Дві хвилини. Мені потрібно настроїтися. – відводячи погляд від медсестри проговорила Віра.
- Але…
- Дві хвилини! – тон дівчини дав зрозуміти, що сперечатися не варто і жінка, окинувши на прощання Віру ще раз уважним поглядом, вийшла з палати.
- Віро, а якщо ти не зможеш мати дітей після цього? – обережно почала Ліля, однак донька її відразу зупинила:
- Ірці це не завадило вийти круто заміж. Батько в ній душі не чує. Носить на руках, возить по курортах. Я теж так хочу. А причеп у вигляді дитини, без образ, але ти тому доказ, є гарантом самотності й того, що ти будеш проводити весь час на роботі.
- Я дуже старалася, що б у тебе все було.
- Знаю. Однак в моменти коли ти мені була потрібна, ти весь час була на роботі. Або приходила дуже втомлена і я вже не хотіла тебе турбувати ще й своїми підлітковими проблемами.
- Ти все пам’ятаєш ось так? – тремтячим голосом запитала жінка.
Ліля прекрасно пам’ятала час, коли поверталася з роботи біля одинадцятої і навшпиньках заходила в кімнату до доньки, що б помилуватися її янгольським обличчям коли та спала.
Пам’ятала, як страждала кожного разу, коли замість концерту, де виступала її донька, їй доводилося готувати черговий звіт. Назавжди з нею залишився також і той погляд, який на неї кинула Віра, коли Ліля сказала, що навряд зможе вирватися на її випускний.

« - Я й не сумнівалася. – ніби сама до себе проговорила дівчинка у рваних джинсах і оверсайз футболці з Джоном Деппом.
- Я б дуже хотіла прийти, однак ти ж знаєш, що я не можу відпрошуватися з роботи кожного разу, коли мені захочеться. – сухо відповіла Ліля, помішуючи суп.
- Я з дідусем обов’язково будемо. – ніжно промовила вже дуже старенька бабуся.
- До всіх прийдуть батьки, а до мене як завжди! Я вам з батьком взагалі не потрібна! – з викликом прокричала дівчинка до матері і відкинула лопатку, якою помішувала за жарку для супу.
- Слідкуй за своїм тоном! Ти не з подружками розмовляєш, а з мамою. – твердо промовила Ліля.
- Та мені пофіг! Я і так звалю скоро звідси! – витерши розкидану моркву дівчина попрямувала у свою кімнату.
- Віро! Що це за нерви?! Ти геть вибилася від рук.
Ліля хотіла піти за донькою і насварити її за таку поведінку, однак її мати перехопила її руку:
- Не потрібно. У дівчинки підліткові перепади настрою. – ніжно проговорила та.
- Щось вона вже геть палку перегинає зі своїми підлітковими настроями. Пащекує кожного дня.
- Не кожного. Не перебільшуй. – проговорила старенька і ніжно усміхнулася до доньки.»

« Десь в той час я її почала втрачати і навіть не помітила цього.» - гірко посміхнулася жінка сама до себе і заплакала.
- Що сталося? Ти чого? – здивовано глянула на неї Віра. : - Мамо?
- Це я у всьому винна. Пробач мені. Пробач. Я була не найкращою матір’ю, однак я дуже старалася. В той час я думала, що роблю все правильно. – з кожним словом плач все більше нагадував істерику.
- Мамо, будь ласка, не треба. – дівчинка спустилася з ліжка й обійняла матір.
- Всі мої вчинки привели до того, що тобі двадцять і ми зараз тут. Я найжахливіша матір у світі. Як мені потім жити, знаючи, що я не тільки втратила доньку, а ще й надламала їй все подальше життя.
- Мамочко, будь ласка, не треба. Ти не винна, що я дурнувата. Це мої помилки, а не твої.
Коли мед сестра зайшла вдруге що б забрати пацієнтку, вона застала картину, як дві жінки нестримно ридали обійнявшись.
- Кхе, кхе. Я перепрошую, однак вже всі чекають.
Віра витерла рукою сльози.
- Чекають. Так. Іду. – відривчасто проговорила дівчина.
- Не треба. – спіймавши доньку за руку, благальним тоном заговорила Ліля: - Я прошу тебе, подумай ще раз. Ми впораємося. Обіцяю, що буду найкращою підтримкою для тебе і мого внука.
- Мамо….
- Пробач. Я не буду наполягати. Вибір тільки за тобою. Я прийму будь-яке твоє рішення, але ти ще раз подумай. Будь ласка.
- Немає часу більше думати. У лікаря на сьогодні все розписано по годинах. Ви або зараз йдете зі мною, або я скасовую прийом. – неемоційно проговорила мед сестра.
- Пробач. Я не можу….. Пробач…. – тихо проговорила Віра і попрямувала за жінкою в білому халаті.
- Розумію. - Ліля підбігла і ще раз обійняла доньку: - Я люблю тебе. Любитиму тебе завжди. – прошепотіла на вухо Ліля і ще раз на прощання поцілувала доньку в щічку.

Саша

Набравшись хоробрості і вирішивши, що навряд день може бути ще гіршим, Саша попрямувала до чоловіка.
- Привіт. – обережно проговорила. :- Пробач що не приїжджала. Був завал на роботі, та ще й діти…
- Тобі немає за що вибачатися. Тим більше, що вже зовсім скоро ми будемо вільні від пильного погляду наглядачів. – чоловік міцно її обійняв за талію. : - Як минула презентація з інвесторами? Вона здається мала бути сьогодні?
- Жахливо. Ліля не змогла сьогодні бути присутня і все розвалилося. Її заступник не зміг переконати інвесторів у доцільності вкладення грошей у нашу компанію. Однак є і гарна новина. Вони дали нам ще один шанс і через пів року ми маємо можливість спробувати ще раз їх переконати.
- Ліля тебе підставила не на жарт. Нічого, я як вийду, то зможу все налагодити. – сердито проговорив чоловік.
- В неї був такий тон голосу… У неї точно щось сталося дуже серйозне… - ніби сама до себе проговорила жінка.
- Тому чоловіки й краще ведуть бізнес. Емоції нами не так керують, як вами. Через неї фірма втратила багато мільйонний контракт, а ти її ще жалієш.
- Не треба так казати. І що це за сексиськи нотки у твоєму голосі я чую? - примруживши погляд Саша пильно поглянула на чоловіка.
- Я дуже злий, що фірма втратила таку можливість. Однак не будемо зараз про це. І так, до кінця тижня я буду вільною людиною. Які у вас плани, красуне, на ці вихідні? Ресторан, кіно, театр? Вибирай! – весело проговорив чоловік.
- Ем…. Хочу свого чоловіка у вершках і полуниці. – кокетливо мурликала жінка прикушуючи нижню губу.
- Де той суддя? Мені потрібно пришвидшити вихід! – жартівливо оглядаючись по сторонах вигукував Андрій.: - Я так скучив за тобою, що можеш попередити всіх, що беру тебе в полон на всі вихідні.
- А дітям ти це як поясниш?
Андрій голосно засміявся і ніжно додав:
- Тоді тільки вершки й полуниця.
Жінка на прощання пристрасно поцілувала чоловіка.
« Те що було з Іваном є помилкою, про яку потрібно просто забути та жити далі. Врешті решт, Андрій теж не святий, тому совість давай до побачення!»