Частина 7

Саша

- Шістнадцять так шістнадцять, я не поділяю твого шоку. - спокійним тоном проговорила Саша попиваючи каву.: - Двадцять перше століття на вулиці.
- Мені байдуже яке там століття на вулиці. Це моя донька. Моя маленька дівчинка, якій я в школу бантики плела. Моя…., - Ліля не в змозі більше тримати себе в руках раптом розплакалася: - Коли? Коли я її втратила?! Мені здавалося, що я її краща подруга. Але тепер я розумію, що я для неї абсолютно чужа.
Саша міцно стисла руку подруги і відвела погляд.
Сором, який тепер був її вічним супутником, після короткочасного роману з Іваном, вона сподівалася що відійде, коли вона відкриється Лілі, однак зараз це було абсолютно не доречно.
- Поплач. Кажуть, що буде легше, якщо поплачеш. – похлопуючи по руці подругу проговорила Саша пошепки.
- Ти часто плачеш? – витираючи сльози запитала Ліля.
- Я? Рідко. Якщо не рахувати втрати близьких, то я майже не плачу. – чесно відповіла жінка, яка повернулася до своєї кави.
- І що мені тепер робити? З Вірою.
- Вона вже надто доросла, що б нею щось робити. Можна лише поговорити.
- Ти розповідала, що була проблемним підлітком. Твій батько зміг же якось з тобою впоратися.
Саша усміхнулася згадавши, які неприємності влаштовувала для батька.
«А я ще дивувалася, чому Олежик в перехідному віці вийшов з-під контролю. В порівнянні з моїми витівками він ще золота дитина.»
- Я і забула. Це було так давно. – раптово спохмурнівши додала: - Тепер від тієї дівчини нічого не залишилося. Я себе зовсім не впізнаю.
- Ей, ану перестань. Тепер ти мати й бізнес-леді.
- Ага. А хотіла подорожувати. А подорожую я останні десять років від дому на роботу, з роботи до в’язниці, від в’язниці до дому. І так по колу. – роздратовано проговорила Саша, поправляючи зачіску. : - Як же я від всього цього втомилася.
- Що ти маєш на увазі? – раптом насторожено запитала Ліля.
- Не треба так дивитися на мене, ніби я тобі Америку відкрила. – змахом руки прикривавши офіціанта Саша додала: - Пляшку найкращого коньяку.
- Я не буду. Мені ще працювати.
- Будиш! Я, як твій керівник, даю тобі сьогодні вихідний.
- Я звіт на завтра маю для наради підготувати.
- Ти мені зараз потрібна, як подруга, а не як фінансовий директор.
Ліля глянула на неї, ніби на капризну дитину.
- Я зрадила Андрієві. Зрадила з Іваном Сергійовичем. – гірко усміхнулася жінка.
Ліля не в змозі вимовити і слова втупилася поглядом в подругу.

Ліля

- Я зрадила Андрієві. Зрадила з Іваном Сергійовичем. – проговорила подруга.
Втративши здатність говорити, Ліля втупилася поглядом в подругу.
- Що ти мовчиш? На тверезо не йде у нас щось діалог. Зачекаймо на офіціанта. – буденно проговорила Саша.
Коли принесли нарешті випивку, Саша відразу випила одним духом перший стакан.
- Пий! – грізно проговорила подруга.
- Де ти могла взагалі його знайти? Ти що на кафедру до нього ходила?
Випивши другий стакан Саша повільно відповіла:
- В школі в малого. В Олега. Він його вчитель. Був! Я перевела Олега в іншу школу. – вже трошки сп’янівши проговорила жінка. : Ну! Давай! Кажи!
- Ти чого кричиш? На нас люди зглядуються. Ви досі разом?
Саша голосно засміялася.
- Разом? З тим трухлявим старікашкою? Ні. Потра**лись і до побачення. Я його послала.
- Нічого не розумію. Навіщо тоді було таке робити?
- Просто так. Просто мені хотілося внести різноманіття у своє нудне, сіре життя. – випивши одним махом третій стакан жінка додала: - А тепер я не можу в очі дивитися своєму чоловіку. Не можу! Вже тиждень шукаю різні вигадки, аби тільки не їхати до нього на зустріч. Для Андрія в мене грип!
- Заварила ж ти кашу. – тихо прошепотіла Ліля.
- А знаєш, що найсмішніше? Те, що Андрій зраджував мені в подружньому житті. І не ховай погляд зараз! Всі на фірмі знають, що в нього були коханки! Ми тоді були посварені, але ж одружені! І він міг мені в очі і під час і після дивитися. А я не можу! НЕ МОЖУ!
- Я не знаю, що тобі сказати….
- Нічого не кажи. Мені просто необхідно було виговоритися. Знаєш що? Мені легше не стало. – знову голосно засміялася Саша і випила черговий стакан коняку.

Вивізши на таксі Сашу додому, Ліля зайшла в так звичну вже, порожню квартиру.
Віри вдома не було.
- Я ж сказала їй нікуди не виходити! – злісно проговорила роззуваючись.
- А я і не вийшла. – несподівано почувся голос з кухні, де не горіла жодна лампа.
- Ти чому в темноті сидиш? В мене ледь серце не зупинилося з переляку, як ти заговорила.
- Тому що мені так добре. – коротко відповіла дівчина.
Увімкнувши світло, Ліля помітила, що віра сидить за столом в піжамі і дивитися у вікно.
- Тепер зорі не такі яскраві. Дякую мамо. – іронічно відказала донька і хотіла повернутися у свою кімнату.
- Ти вечеряла? Я нагрію нам поїсти.
- Грій. – байдуже відказала Віра і присіла назад на стільчик.
- Що з тобою? Ти сама на себе не схожа.
- Я думаю. Я така завжди, коли думаю.
- Ти може щось купила? Покажи очі! – підбігла до доньки і підняла її обличчя до лампи. : Зрачок не розширений. Ну добре.
- А якби були розширені, то що? – байдуже запитала Віра. : - Може ти ще мою кімнату перевіриш? Ні? Не хоч? Ну ок.
- Вибач. Я напевно перегнула тільки що палку. – засоромлено проговорила жінка, однак що б донька не помітила її невпевненості почала накривати на стіл.
- Якщо тобі раптом цікаво про що я тут думала, - говорила Віра поїдаючи суп: - Ось! – простягнула матері листівку.
Ліля взяла картку і не повірила своїм очам:
«Артем та Оксана запрошують вас на весілля»
- Я теж такими очима дивилася на неї, коли мені вручив її кур’єр. Що ти йому зробила?
- Я? До чого тут я. Дорослий чоловік. Йому давно потрібно було одружитися. А то в такому віці та без сім’ї….дивно якось. – Ліля зараз дуже пошкодувала, що не випила разом з Сашею.
- Він був готовий бігати за тобою все життя. І раптом одруження. Ага! – Віра глянула на неї зі злістю: - А я колись, ще в дитинстві, хотіла що б він був моїм батьком. Що ж ти за жінка така? Тараса послала, Артема послала.
- Віро! Ти заговорюєшся!
- Ой, вибачайте. Невже я заділа ніжні струни твоєї душі? – іронічно проговорила донька.
- Вибирай тон! Ти з матір’ю говориш! – раптом вийшла з себе Ліля.
- Та пішла ти! – Віра кинула ложку в суп. : Пішла ти! Пішла ти! Пішла ти! – крізь сльози кричала донька на неї.
Ліля міцно обійняла Віру.
- Ну чому все так!? Чому? Чому він одружується? Я хочу що б він був тільки з нами!
- Тихо, тихо….. – погладжуючи по спині доньку, Ліля про себе промовляла ті ж слова.